Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

— Деякі просять золото, — сказав джин.

— Золото не принесе мені щастя, — сказав бідняк.

— Деякі просять гареми жінок, — сказав джин. — Хоча, щиро кажучи, їхні гареми — це марево, зіткане з вогню, а їхні втіхи — ілюзії, вимальовані пломінцем.

— Я не плекаю ілюзій, — сказав бідняк. — І я застарий для гаремів.

— Я можу подарувати тобі ціле королівство, — сказав джин.

— Я не король, — відповів бідняк.

— Я можу дарувати життєву силу, — сказав джин. — Один подих вогню в жили — і людина зможе тижнями обходитись без сну і прожити сотню років, перш ніж постаріє.

— Сон — це місце, де я бачу свого сина, — відповів бідняк. — І я не маю жодного бажання жити ще сотню років.

— Однак я в боргу перед тобою, — промовив джин. — Тричі можеш ти просити, і тричі я виконаю твої прохання, якщо буду спроможний.

Бідняк замислився.

— Якщо вітер підвладний тобі, — промовив він, — можливо, можеш відвернути дим вигрібних ям геть від мого дому.

— Буде виконано, — сказав джин.

І водномить здійнявся з річки вітер, і дим із вигрібних ям понісся геть від хатини.

Бідняк знову замислився.

— Якщо вогонь підвладний тобі, — промовив він, — можливо, можеш його залишити трохи для мене, щоб зігріти моє скромне житло.

— Буде виконано, — сказав джин.

Він простягнув руку й поклав крихітний, мерехтливий пломінець на долівку посеред хатини. І вмить кімнатчину заполонило променисте тепло жару, а за мить бідняк відчув це приємне тепло в кістках.

— Ще раз можеш попросити мене, — сказав джин.

Бідняк замислився.

— Чи обов’язково робити це зараз? — запитав він.

Джин зітхнув.

— Ні, — відповів він. — Але мій народ не прийме мене назад, допоки я не виконаю свій обов’язок перед тобою. Доти ж я змушений жити серед вас.

Після цих слів він вийшов із полум’я і став людиною — з худорлявою статурою, яскравими та гострими очима, і з ледь помітним натяком на вогонь на щоках.

— Вибач, — промовив бідняк. — Боюся, я ув’язнив тебе знову.

— У твоєму розпорядженні знову три бажання, — сказав джин.

— Це оброк, — сказав бідняк.

— Вони були дані добровільно, — відповів джин. — Я перетворюся на чоловіка, якого ти бачиш перед собою, і можливо, тобі насниться вогонь та вітер, але ти забудеш усе, що знав про мене, допоки не вимовиш моє ім’я.

— Дуже добре, — сказав бідняк. — Тоді скажи мені його.

— Я скажу лише раз, а потім забуду, — промовив джин. — Так це працює. Ім’я буде твоїм, допоки ти не промовиш його вголос. Ти готовий?

— Готовий, — відповів бідняк.

Розділ тридцять п’ятий. Чогось бракує

Коли я промовила ім’я, воно прозвучало тихо і придушено. Але попри все воно прозвучало, і коли це сталося, Девід попустив свій хват і відступив назад. Його лють зникла, а на її місці з’явився спокійний, допитливий вираз обличчя.

— Твій батько врятував мені життя, — промовив він тихим, замисленим голосом. — А я врятував його.

Я присіла, все ще задихаючись і відкашлюючись. Повітря в кімнаті було спокійним і лагідним, як уночі. Девід Ґінн сумно усміхнувся до мене.

— Ти вбив його, — сказала я.

— І так, — відповів він, — і ні.

Він подав мені свою руку. Не знаючи, що мені ще робити, я взяла її, і він допоміг мені підвестися. Потім він розкрив долоню, щоб показати крихітний вогник, що мерехтів усередині. Він залишив пломінець висіти поміж нами в повітрі, і тепер він освічував кімнату дивним сяйвом.

— Це правда, що Девід Ґінн убив твого батька, — сказав він. — Але ти більше не розмовляєш із Девідом Ґінном. І якби я був тоді там, то не допустив би смерті твого батька.

Він не виглядав інакше. Можливо, був спокійніший. Не обтяжений нічим. Але якимось чином я знала, що він говорить правду. Він більше не був Девідом Ґінном. Він мав вигляд, як Девід Ґінн, але був кимось абсолютно іншим.

— Не розумію, — промовила я.

— Ти достатньо розумієш, — сказав джин. — Ти вимовила моє ім’я.

Його очі зблиснули в моторошному мерехтінні полум’я.

Я прокашлялась. Моє горло все ще горіло.

— Чому, — запитала я, — чому ти вбив його?

— Як я вже сказав, — відповів джин, — насправді не я його вбивця. Але, гадаю, я можу відповісти на твоє запитання. І я вірю, що ти заслуговуєш почути мою відповідь. Однак є інші речі, які я спершу повинен тобі пояснити.

— Венс Коґланд, — сказала я.

— Так. Це почалося з нього.

— Будь-яка достатньо велика й багата сім’я зрештою може привести в цей світ щось на кшталт Венса Коґланда, — почав свою розповідь Девід. — Нещасливий збіг статистики й людської природи. Я знав його лише короткий проміжок часу, але вітер розповів мені все, що я хотів знати про нього.

Коґланд був дрібним хуліганом — лінивим, злим, боягузливим і не надто розумним. Він вважав себе недоторканим, і думав, що має право на все, що йому заманеться. Знову й знову його сім’я вносила за нього заставу, підкуповувала свідків його численних підпалів і дрібних злочинів, наймала дорогих адвокатів. За всі роки свого життя Венс Коґланд, цей нікчемний покидьок, ніколи не проводив у в’язниці довше ніж одну ніч.

Удень Венс працював на Феллсів у Новому Орлеані. Порт був головним вузлом для міжнародних перевезень. Венс вступив у місцеву профспілку моряків і став зручним сторожем для тварин, грошей і товарів, що ввозили та вивозили з країни. Принаймні деякий час він мав якусь цінність для Феллсів. Але було надто багато бійок, надто багато виплат, і, зрештою, Венса відправили вглиб країни, давши йому нове призначення, що практично гарантувало відсутність бандитських дій: Лаббок, штат Техас.

Це рішення дало бажаний ефект. Венс був фактично звільнений у Феллсів. Але трапилося непередбачуване: Венсу стало нудно.

Він використовував сімейну стипендію, щоб налагодити побічний заробіток від продажу краденого антикваріату. У нього було достатньо зв’язків із контрабандистами та крадіями з часів життя в Новому Орлеані, тому він завжди мав стабільний запас товарів на продаж. А за роки роботи на Феллсів він познайомився з чималою кількістю тіньових багатіїв, готових купити крадений антикваріат. Певний час він процвітав у тіні Лаббока, і не мав нічого спільного із сімейного бізнесу.

Але коли одна старенька принесла до