Тая Смоленська, Ая Кучер - Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер

Глава 37.3

- Що ти несеш?!

Я різко подаюся в бік дівчини. Здається, ніхто з Акимових не зрозумів, що зі мною грати не варто. Зламаються під час намагання виграти хоча б один раунд.

- У нас із тобою нічого ніколи не було, - нагадую.

- Можливо. Але кому повірить Еліна? - дівчина хижо посміхається. - Вона прекрасно знає, що тобі я подобаюся більше. Тому, якщо не хочеш, щоб вона почула брудні подробиці, то ти не станеш нас виганяти.

- Удачі тобі, Евеліно. Термін на переїзд скоротився до дванадцяти годин.

Дівчина кричить щось услід, але я не слухаю. Прямую до своєї машини. Мотор гуде, а здалеку починають долинати звуки поліцейських сирен.

Швидко спрацьовано, Сафаров.

Марат відписується, що Еліна вже прокинулася, і вони їдуть додому. Тож я вирушаю туди ж. Знаходжу дівчину в нашій спальні.

Нашій.

Ніколи не думав, що ділити кімнату з кимось буде настільки приємно. Дівчина ідеально сюди вписується, наче я все життя чекав саме на неї.

- Ти повернувся, - радісно усміхається, побачивши мене. - Де ти був? Марат сказав, що в тебе виникли термінові справи.

- Переконався, що Алевтина більше тебе не потурбує, - повідомляю, сідаючи на край ліжка. Еліна тут же рухається до мене ближче.

- А з тим амбалом...

- Усе вирішено. Тебе більше ніхто не зачепить.

- Добре. Але я все ще ображена на те, що ти вирішив, що я можу втекти.

- Прецеденти вже були.

Еля тихенько фиркає, обіймаючи мене за шию. Огортає знайомим запахом парфумів і своїм теплом. Затягую дівчину до себе на коліна.

Вона совається, обурюється, що займалася важливими справами, а я відволік. Вибирала меблі для дитячої.

- У тебе піджак порвався, - зауважує Еля, обірвавши на півслові. - Щось трапилося?

- Нічого, - хитаю головою, стискаю її долоню. Дівчина дивиться на мої руки, помічає збиті кісточки. Поспішаю її заспокоїти: - Це дрібниця, не звертай уваги.

- Ти з кимось побився? З тобою все гаразд?

- Я в нормі, Ель. Краще ходи до мене. Ти там щось про дитячу розповідала.

Дівчина невдоволено коситься на мене, але влаштовується в моїх обіймах. Кладе долоньку на мої груди. Чітко над серцем. Нагадує, кому воно, нещасне, належить.

Еліна тихо розповідає про рожеві стіни і якихось білих ведмедів, яких обов'язково треба купити. Я киваю, погоджуючись, хоча не слухаю.

Думаю, що міг би так усе життя провести. І зроблю все, щоб вона завжди поруч зі мною була.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍