Джулія Рейвен - Не повертай мене, Джулія Рейвен

Епілог

Місяць потому

Ян

Наш трофейний байк голосно ревів мотором і ніс по автомагістралі зі швидкістю понад сто п'ятдесят кілометрів на годину. Спритно маневруючи між одиночними авто, ми майже дісталися кінцевого пункту маршруту. 

Це триндець які офігенні відчуття!

Міцно притискаючись до мене зі спини, Мія не переставала захоплено верещати. Іноді поривалася підняти руки вгору, але під моїм застережливим поглядом через шолом слухняно повертала їх назад.

От же ж божевільне дівчисько! 

Це ж була її ідея — купівля байка. Після закінчення судового процесу та офіційного розлучення з Яворським, Мія ніби пробила пролом у всіх існуючих для неї заборонах. 

Вона набила хитромудре тату на ключиці, записалася на кондитерські курси, стрибнула з парашутом, а найголовніше — організувала центр допомоги жертвам домашнього насильства, і самостійно курирувала його.

Мія продала сімейний ювелірний бізнес та фамільний маєток. Частину грошей відправила на благодійність, решту поклала на депозит до європейського банку і запропонувала жити на відсотки від вкладу, але я відмовився.

Чоловік я як-не-як чи хто? Ще не вистачало жити за рахунок дівчини.

Ми з Ніком теж не марнували часу. За неповний місяць ми відкрили фірму із забезпечення безпеки для будинків та квартир: індивідуально підбирали та встановлювали систему відеоспостереження «під ключ». Скандал з Яворським пішов нам на руку, і ми здобули славу талановитих фахівців у своїй справі. 

Стосунки Емми з братом переросли з дружнього сексу на більш серйозні. Весіллям, звичайно, ще не пахне, зате вони з'їхалися під один дах.

— Ян, додай газу! — голосно вигукує Мія, ще міцніше обвиваючи руками мій корпус.

Не знаю, чи могло статися в моєму недовгому житті щось краще, ніж вона. Хоча, брешу. Я знаю, що ні. Зустріч із Мією — найчудовіше, що тільки могла піднести мені доля. Найнепередбачуваніше і таке бажане! Дикий коктейль скромності та хіті. Не знаю, як блд у ній поєднувалося все це одночасно. Хоча, якщо чесно, мені байдуже. 

Мія — вона така, яка є. І іншу дівчину на роль дружини я не розглядаю. Вона навіть і не підозрює, навіщо я притяг її в жовтні на море, за тисячі кілометрів від дому. 

Мія — мій стимул ставати кращим. Вона, як промінь сонця, до якого несвідомо тягнешся і намагаєшся відповідати. Вона пробудила в мені всепоглинаючу ніжність і турботу. Вона змушувала мене сміятися, дражнила і цілувала так невимушено, що мізки перетворювалися на ягідний кисіль.

Вона — та, яка лаятиме за неправильне використання ножа для мідій, і водночас неакуратно набиватиме рота гамбургером з Макдональдса. Вона прекрасна як у домашній розтягнутій футболці, так і в дизайнерській сукні за кілька тисяч доларів. 

Мія своєю появою заповнила всі порожнечі в моїй душі, стала моїм найкращим другом, моєю жінкою, моїм усім...

Вона — та… та, яку я шалено кохаю. І вірю, що це взаємно.

Поява смужки моря підказала, що потрібно скидати швидкість і шукати місце для паркування. Ми по черзі зняли шоломи та забрали їх із собою. 

Я судомно згадував, у яку кишеню запхнув велюрову коробочку з каблучкою. І лише намацавши невелику опуклість на джинсах, я полегшено видихнув. 

Слава Богу, тут. Не загубилася дорогою.

— Боже, Ян, це неймовірно красиво! — із захопленням вигукнула Мія, дивлячись, як захід сонця покривав водну поверхню червоною ковдрою.

З кожною секундою небо мінялося у фарбах: червоне, рожеве, синє... В образах природного світла Мія здавалася ще прекраснішою, ніж будь-коли.

Опустивши одне коліно на пісок, я, голосно прочистивши горло, спитав:

— Мія, чи готова ти стати моєю дружиною?

Тупо? Згоден. Дуже тупо, але в той момент мій мозок по-зрадницьки помахав мені ручкою, спостерігаючи за моєю ганьбою.

Мія шоковано відкрила рота, намагаючись вичавити хоча б звук із себе.

— Ян, це... ти що знав?

— Еммм, — перекидаючи думками, наче гральними картами, намагався зрозуміти, про що вона говорить, — лялечко, я щось...

— Зрозуміло, — Мія ображено видихає. Кілька секунд риється у маленькій сумочці і дістає звідти складений у квадрат аркуш паперу, — мабуть, сюрприз не вдався...

— Еммм, — знову протягаю я розгублено. І це у двадцять шість років! Крім мукання ні на що більше не здатний.

Пробігаюсь поглядом по тексту. Повторюю дію двічі. Тричі. Друковані літери складаються у слова, слова — у речення. Але я все одно нічорта не розумію.

— Мія, тут написано, що ти… що ти вагітна? — нарешті дійшов сенс написаного.

— Т-тобто... — затинаючись під моїм офігілим поглядом, Мія додає:

— То ти що... просто так зробив мені пропозицію?

Я вдивляюся в її трохи бліде обличчя. У карих очах мерехтить тінь тривоги та сумніву.

— Ну так! Просто зробив пропозицію… — я скидаю з себе нервове заціпеніння і, кричачи на все горло, хапаю її на руки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍