Елізабет Гілберт - Місто дівчат

не прийшли. Мабуть, у цьому не було нічого дивного, хоча, скажу чесно, я таки думала, що Една прийде — принаймні щоб підтримати тітку Пеґ.

Хор заспівав «Споглянув він і на горобця», а я плакала й плакала і ніяк не могла зупинитися. Мене охопила шалена туга за Волтером — не так за братом, якого я втратила, як за братом, якого я ніколи не мала. У мене не лишилося милих серцю згадок про цю авторитетну постать, з якою я начебто розділила свою юність, — хіба кілька щемких, поцяткованих сонцем дитячих спогадів про те, як ми удвох каталися на поні (хтозна, чи навіть ті спогади були правдиві). Може, якби мої батьки менше від нього очікували — якби дозволили йому бути звичайним хлопчиськом, а не нащадком аристократів, — ми були б собі нерозлучними друзями і звіряли б одне одному таємниці. Але не склалося. А тепер Волтера не стало.

Я проплакала всю ніч, але вранці пішла на роботу.

У той час багато людей мусили так чинити.

Ми плакали, Анджело, а потім ішли працювати.

12 квітня 1945 року помер Рузвельт.

Я почувалась так, ніби відійшла ще одна близька мені людина. Я заледве могла пригадати часи, коли в нас був інший президент. Хоч що про того чоловіка думав мій батько, я його любила. Багато хто його любив. А в Нью-Йорку його любили всі Наступного дня на корабельні панувала похмура атмосфера. У кафетерії «Семмі» я завісила сцену тканиною для прапора (ми нею затуляли вікна), а наші актори декламували уривки Рузвельтових промов. Наприкінці виступу один із металургів — смаглявий і сивобородий карибець — зненацька встав і заспівав «Бойовий гімн республіки». Голосом Поля Робсона. Ми всі теж підвелися й мовчки стояли, поки його пісня струшувала стіни меланхолійною жалобою.

На пост президента квапливо, тишком-нишком і без зайвого пафосу, провели Трумена.

Ми всі працювали ще наполегливіше.

Війна вперто не закінчувалася. 28 квітня 1945 року обгорілий покручений корпус авіаносця, на якому служив мій брат, заплив до Бруклінської військової корабельні. Авіаносець «Франклін» сяк-так прокривуляв через півсвіту і під командуванням жменьки моряків, якось подолавши Панамський канал, прибув до нашого «шпиталю». Дві третини команди були мертві, поранені або пропали безвісти.

На пристані авіаносця зустрічав військовий оркестр, який грав похоронний марш, а ще тітка Пеґ і я.

Ми стояли й віддавали честь пораненому кораблю — братовій домовині, — який плив, скільки мав сил, додому, щоб його полагодили. Але, дивлячись на ту почорнілу випотрошену купу металу, навіть я розуміла, що такого не полагодить ніхто.

7 травня 1945 року Німеччина нарешті капітулювала.

Однак японці ще трималися, і то дуже міцно.

Того тижня ми з місіс Левінсон написали для наших робітників пісню «Один поліг, один лишився».

Ми працювали далі. 20 червня 1945 року в гавань Нью-Йорка увійшла «Квін Мері», що привезла чотирнадцять тисяч американських вояків, які поверталися додому з Європи. Ми з тіткою Пеґ пішли їх зустрічати на пірс номер дев’яносто у Верхньому Вест-Сайді. Тітка зробила зі старих декорацій плакат і на звороті написала: «Агов, ТИ! Вітаємо ВДОМА!».

— А кого саме ви вітаєте вдома? — запитала я.

— Усіх до одного, — відповіла вона.

Спочатку я вагалася, чи варто мені йти з нею. Думка про те, що я бачитиму, як тисячі хлопців повертаються додому, але Волтера між ними нема, здавалася нестерпною. Але тітка Пеґ наполягла.

— Так буде краще для тебе, — сказала вона. — І для них теж, а це ще важливіше. Їм потрібно бачити наші обличчя.

Зрештою, я була рада, що пішла. Дуже рада.

То був чарівний день на початку літа. Я жила в Нью-Йорку понад три роки, але ще не втратила чутливості до краси мого міста такого бездоганного пообіддя, коли небо синє-синє, в один із тих лагідних, теплих днів, коли не можеш не відчувати, що все місто тебе любить і бажає тобі тільки щастя.

Моряки й вояки (і медсестри!) запаморочливою святковою хвилею вихлюпнулися на пристань. Їх зустріла радісними вигуками велика юрба, серед якої були й ми з тіткою Пеґ — невеличка, але сповнена захвату делегація. Ми по черзі махали плакатом і кричали, аж захрипли. Оркестр на причалі тарабанив гучні версії популярних пісень. Військові підкидали в повітря кульки, які виявилися зовсім не кульками, а надутими презервативами. (Зрозуміла це не тільки я — мене розпирав сміх, коли матері, які стояли довкола, як могли стримували своїх дітлахів, щоб ті їх не піднімали.) Один довготелесий невиспаний моряк зупинився біля нас і пильно на мене поглянув.

А потім широко усміхнувся і сказав із грубим південним акцентом:

— А що то за місто, крихітко?

Я усміхнулася у відповідь.

— Ми називаємо його Нью-Йорк, моряче.

Він тицьнув пальцем на будівельні крани по той бік пристані й мовив:

— Непогане буде, коли закінчать.

А потім обійняв мене за талію і поцілував — точнісінько так, як на славнозвісному знімку на Таймс-сквер у День перемоги над Японією. (Того року багато всього відбулося.) Але на тій фотографії не видно реакції дівчини. Мене завжди цікавило, що вона відчула в ту мить. Мабуть, ми ніколи про це не дізнаємося. Але можу сказати тобі, щó під час того поцілунку — довгого, вмілого і ще й якого пристрасного — відчула я.

Що ж, Анджело, той поцілунок мені сподобався.

Дуже сподобався. Я поцілувала моряка навзаєм, а тоді ні з того ні з сього розплакалася і вже не могла стриматися.

Ткнулася носом у його шию, притулилася до нього й обмила його сльозами. Я плакала за своїм братом і за всіма хлопцями, яким не судилося повернутися додому. Плакала за всіма дівчатами, які втратили своїх коханих і свою юність.

Плакала, бо ми стільки років пожертвували цій пекельній, нескінченній війні. Плакала, бо була до біса втомлена. Плакала, бо так скучила за поцілунками з хлопцями — і хотіла перецілувати їх усіх! Але хто захоче таку древню двадцятичотирилітню каргу? Плакала, бо день був такий прекрасний, і світило сонце, і все було чудесно, і все було так несправедливо.

Думаю, моряк не чекав такого, коли схопив мене у свої обійми. Але він був молодець і відразу зорієнтувався.

— Сонечко, — шепнув він мені на вухо, — ти більше не будеш плакати. Нам пощастило.

Він міцно тримав мене й чекав, поки виллються всі мої сльози, аж поки я врешті не опанувала себе. Тоді розтулив обійми й, усміхнувшись, сказав:

— То, може, ще разок, що скажеш?

І ми поцілувалися знову.

Минуло ще три місяці, поки японці капітулювали.

Але в моїх