Елізабет Гілберт - Місто дівчат

То була остання звістка, яку ми від нього отримали.

Я певна, що ти, Анджело, ліпше за всіх знаєш історію авіаносця «Франклін». І мені соромно визнати, що я навіть не здогадувалася, як називався корабель, на якому служив мій брат, поки нас не повідомили, що 19 березня 1945 року в нього влучив пілот-камікадзе і вбив Волтера та ще понад вісімсот вояків. Волтер, як людина відповідальна, жодного разу не написав назви корабля у своїх листах, щоб не розкрити державну таємницю, якби ті потрапили до рук ворога. Я знала тільки те, що він служив на великому авіаносці десь в Азії і обіцяв, що війна невдовзі закінчиться.

Звістку про його смерть отримала мама. Вона якраз їздила верхи на полі біля нашого будинку, коли побачила, як під’їзною алеєю промчав старий чорний автомобіль, в якого одні з дверцят були чомусь білі. Він проїхав повз неї надто швидко — по доріжці з гравію так не їздять. То було незвичне видовище, бо жителі села знали, що біля коней, які пасуться, краще їхати повільно. Але мама впізнала той автомобіль.

Він належав Майку Румеру, телеграфісту з «Вестерн Юніон». Мама зупинилась і спостерігала, як Майк із дружиною вийшли з автівки й постукали у двері її будинку.

Румери не належали до кола людей, з якими спілкувалася моя мама. Вони не мали жодної причини стукати у двері Моррісів, крім однієї: напевно, прийшла телеграма і її зміст був такий невтішний, що телеграфіст вирішив особисто повідомити новину, прихопивши зі собою дружину, яка, вочевидь, мала по-жіночому делікатно втішити згорьовану сім’ю.

Мама побачила все це й відразу про все здогадалася.

Мене завжди цікавило, чи не виникло в неї бажання розвернути коня й махнути під три чорти у протилежному керунку — куди-небудь, лиш подалі від жахливих новин. Але мама була не з таких людей. Вона зіскочила з коня й дуже повільно повела його за собою до будинку. Пізніше мама пояснила мені: їй здавалося, що сидіти верхи в такий емоційний момент було б нерозважливо. Я виразно уявляю, як вона обережно ступає, як акуратно веде коня. Вона достеменно знала, щó чекає на неї на порозі, і не квапилася опинитися з цим віч-на-віч. Поки їй не вручили телеграму, її син був живий.

Румери могли на неї зачекати. І зачекали.

Коли мама дійшла до ґанку, місіс Румер, у якої по обличчю текли сльози, розпростерла руки.

Мама, певна річ, і не думала з нею обійматися.

Батьки навіть не влаштували похорону.

По-перше, не було тіла, щоб його поховати. У телеграмі нам сповістили, що лейтенанта Волтера Морріса поховали в морі з усіма військовими почестями. Також нас просили не повідомляти назви Волтерового корабля чи місця його дислокації друзям і родичам, щоб випадково «не пособити ворогам», так наче наші сусіди у Клінтоні, штат Нью-Йорк, були диверсантами і шпигунами.

Мама не хотіла похорону без тіла. Вона вважала, що так не годиться. А батько був такий розбитий люттю й горем, що не міг нікого бачити під час трауру. Свого часу він різко виступав проти участі Америки в цій війні й сварився з Волтером, щоб той не йшов служити. А тепер відмовлявся проводити церемонію і вшановувати те, що держава відібрала в нього його найдорожчий скарб.

Я поїхала додому й тиждень провела з батьками. Я зробила для них усе, що могла, але вони майже зі мною не розмовляли. Я запитала їх, чи вони хочуть, щоб я залишилася з ними у Клінтоні — і я б справді залишилася, — але вони глянули на мене як на чужу. Що їм з того, залишусь я в Клінтоні чи ні? Хай там як, але я зрозуміла, що батьки хотіли, аби я поїхала геть і не витріщалася від ранку до вечора на їхнє горе. Моя присутність, схоже, тільки нагадувала їм, що їхній син мертвий.

Якщо вони колись шкодували, що в них забрали не ту дитину — що краще, благородніше дитя пішло від них, а менш достойне лишилося, — я готова їм це пробачити. Часом у мене самої виникала така думка.

Коли я поїхала, батьки знову занурились у тишу.

Гадаю, зайве казати, що вони вже ніколи не були такими, як раніше.

Волтерова смерть збила мене з ніг.

Присягаюся, Анджело: я ні на секунду не припускала, що мій брат може бути пораненим чи загинути на війні. Звучить дурнувато й наївно, але якби ти знала Волтера, то зрозуміла б, звідки у мене взялася така впевненість. Він завжди був такий розумний, такий сильний. Мав бездоганне чуття. За всі роки, що він займався спортом, жодного разу не травмувався. Ровесники вважали його таким собі напівгероєм. Хіба могло з ним статися щось погане?

Ба більше, я анітрохи не хвилювалась і за тих вояків, які підпорядковувалися Волтерові, — хоча він сам хвилювався. (У листах додому брат писав, що його тривожило тільки одне: безпека і бойовий дух його хлопців.) Я вирішила, що всі, хто служив із Волтером Моррісом, були у безпеці. Бо він про них дбав.

Але проблема, звісно ж, полягала в тому, що Волтер не був головний. Так, на той час він уже став лейтенантом, але кораблем командував не він. На чолі стояв капітан Леслі Ґерес. Він і був проблемою.

Але ж ти й без мене знаєш цю історію, правда, Анджело?

Принаймні я так припускаю.

Вибач, серденько, але я справді не знаю, чи розповідав тобі батько все до кінця.

Ми з тіткою Пеґ самі справили Волтерові похорон у Нью-Йорку, в невеличкій методистській церкві неподалік від театру «Лілея». Пастор, який за багато років потоваришував із тіткою, погодився відправити коротку службу за моїм братом, хай навіть від нього не лишилося останків. Нас зібралося зовсім мало, але мені було важливо зробити бодай щось у пам’ять про Волтера, і тітка Пеґ мене підтримала.

До церкви прийшли, звісно ж, тітка Пеґ та Олів: стали по обидва боки від мене, наче дві опори. Містер Герберт прийшов. Дядька Біллі не було: він перебрався назад у Голлівуд за рік до того, коли його бродвейський спектакль «Місто дівчат» урешті-решт вичерпав себе. Прийшов містер Ґершон, цензор з корабельні. Місіс Левінсон, піаністка з кафетерію «Семмі», теж. Уся родина Ловцкі. («Уперше бачу стільки євреїв на похороні в методистів», — зауважила Марджорі, обвівши поглядом залу. Її слова викликали в мене усмішку. Дякую, Марджорі.) Кілька давніх друзів тітки Пеґ. Една й Артур Вотсони