Елізабет Гілберт - Місто дівчат

Розділ двадцять шостий

Спробую коротко розповісти тобі, Анджело, про наступні двадцять років мого життя.

Я жила у Нью-Йорку (ну звісно, де ж іще?), але то вже було не те місто, що колись. Стільки всього змінилося, ще й так швидко. Тітка Пеґ ще 1945 року попередила мене, що це неминуче. «Після війни все інакше. Я вже це бачила. Мудрі люди повинні бути готові до змін», — сказала вона.

Що ж, тут вона, безперечно, не помилялася.

Повоєнний Нью-Йорк був багатим, голодним, нетерплячим і щораз могутнішим звіром — надто у Мідтауні, де зносили цілі квартали старих особняків і контор, аби звільнити простір для нових офісних будівель і сучасних житлових будинків. Усюди доводилось пробиратися крізь гори каміння й уламків, так наче місто справді розбомбили. За наступні кілька років десятки розкішних закладів, куди ми із Селією Рей учащали свого часу, позакривалися, а на їхньому місці вибудували двадцять чотири хмародери. «Прожектор» зачинився. За ним «Даунбіт». «Лелека». Безліч театрів. Квартали, що колись мерехтіли яскравими вогниками, стали схожі на химерні криві роти, в яких половину старих зубів повибивали, а замість них то тут, то там потицяли блискучі коронки.

Однак найбільша зміна, принаймні в нашому тісному колі, сталася 1950 року. Театр «Лілея» зачинився.

І не просто зачинився — його знесли. Муніципалітет зруйнував нашу прегарну, криву, громіздку фортецю-театр, щоб звільнити місце для автобусного терміналу Портового управління. По суті, знесли цілий квартал. У триклятому радіусі автобусного терміналу, який став найгидкішим у світі, зруйнували все: театри, церкви, житлові будинки, ресторани, бари, китайські пральні, зали ігрових автоматів, квіткові крамниці, салони тату і школи. Зникла навіть «Імперія вживаних речей Ловцкі».

Розсипалася на порох просто перед нашими очима.

Добре, що бодай із тіткою Пеґ муніципалітет повівся як слід. За будівлю театру їй запропонували п’ятдесят п’ять тисяч доларів — непогані грошенята як на часи, коли більшість мешканців нашого району жили на чотири тисячі на рік. Я хотіла, щоб тітка боролася за свій театр, але вона сказала:

— Тут нема за що боротися.

— Не можу повірити, що ви так просто від нього відмовляєтеся! — залементувала я.

— Ти уявлення не маєш, від чого я можу відмовитися в житті, дитинко.

Тітка Пеґ таки правду казала — там дійсно не було за що боротися. Загарбуючи нашу дільницю, місто реалізовувало так зване право на конфіскацію, достоту таке зловісне й невідворотне, як воно звучить. Я довго бундючилася, але тітка сказала:

— Ти ризикуєш, коли опираєшся змінам, Вівіан. Коли щось закінчується, не заважай, нехай собі. Усе одно «Лілея» вже пережила свої дні слави.

— Неправда, Пеґ, — виправила її Олів. — «Лілея» ніколи не мала якихось там днів слави.

Кожна з них по-своєму мала рацію. Відколи скінчилася війна, наші справи кульгали: ми ледве заробляли на хліб. На спектаклі приходило ще менше людей, ніж завжди, а найталановитіші актори так і не повернулися до нас після війни.

(Скажімо, наш композитор Бенджамін вирішив залишитися в Європі й оселився в Ліоні з француженкою — власницею нічного клубу. Ми обожнювали читати його листи — у ролі імпресаріо й керівника оркестру він жив як у Бога за пазухою, — але за його музикою ми ой як сумували.) Крім того, місцеві глядачі переросли нас. Люди стали інтелігентніші, навіть у Пекельній кухні. Війна розчинила світ навстіж, і в повітрі завирували нові ідеї та смаки. Наші спектаклі застаріли ще тоді, як я тільки приїхала до міста, а тепер узагалі здавалися пережитками плейстоцену. Ніхто більше не хотів дивитися сльозливо-сентиментальні водевілі з піснями й танцями.

Тому справді: хоч які крихти слави мав колись наш театр, до 1950 року від них не лишилося й сліду.

Та все ж мені було дуже прикро.

Шкода, що автобусних терміналів я не змогла полюбити так сильно, як любила «Лілею».

Коли настав день демонтажу, тітка Пеґ наполягла на тому, щоб ми були присутні. («Боятися не можна, Вівіан, — сказала вона. — Мусиш побачити це від початку до кінця».) Отож того злощасного дня я стояла поруч із тіткою Пеґ та Олів і спостерігала за падінням «Лілеї». Я була геть не така мужня, як вони. Дивитися, як сталева куля цілиться у твою домівку й твоє минуле, у місце, де ти по-справжньому народилася на світ, — що ж, для цього потрібен був міцний хребет, якого в мене ще не було. Я не стрималась і розплакалася.

Найважчий момент настав не тоді, коли обвалився фасад будівлі, а коли зруйнували внутрішню стіну вестибюля.

Раптом перед очима постала стара сцена, така, якою ніхто не мав її бачити: гола й беззахисна перед жорстоким, черствим зимовим сонцем. Усю її вбогість витягнули на світло й виставили напоказ.

Утім, тітці Пеґ вистачило сил, щоб це витримати. Вона навіть не здригнулася. Та жінка була зі страшенно міцного матеріалу. Коли сталева куля розтрощила все, що могла, вона, усміхнувшись, мовила:

— Хочу сказати тобі одну річ, Вівіан. Я ні про що не шкодую. Змалечку я щиро вірила в те, що займатися все життя театром — дуже весело. І повір мені, дитинко, так воно й було.

За компенсацію від муніципалітету тітка Пеґ із Олів купили невелику гарну квартиру у кварталі Саттон-плейс. Після цього в тітки навіть лишилося досить грошей, щоб платити сяку-таку пенсію містерові Герберту, який перебрався до своєї доньки у Вірджинію.

Тітці Пеґ та Олів подобалося їхнє нове життя. Олів пішла працювати в місцеву старшу школу секретаркою директора — на посаду, для якої вона була народжена. Та сама школа найняла тітку Пеґ, щоб та завідувала драматичним гуртком. Обидві, схоже, були цілком задоволені змінами. Новий (чи то пак новісінький) будинок, де містилася їхня квартира, мав ліфт, і це було дуже зручно, бо тітка Пеґ із Олів були вже немолоді. А ще там сидів консьєрж, з яким тітка могла теревенити про бейсбол. («Досі моїми консьєржами були безхатченки, які спали під авансценою “Лілеї”!» — жартувала вона.) Дві биті голови, вони звикли до нового життя. Принаймні точно не скаржилися. Та все ж, як на мене, є щось гірке у тому, що «Лілею» зруйнували саме 1950 року — того ж року, коли тітка Пеґ із Олів купили перший телевізор у свою сучасну нову квартиру. Золота епоха театру явно добігла кінця. Хоча тітка й це передбачила.

— Рано чи пізно телебачення вижене нас усіх, — спрогнозувала вона, уперше побачивши, як воно працює.

— Звідки ви знаєте? — запитала я.