Дейв Еггерс - Сфера

зап’ястному екрані тривожно заблимало запитання, а потім з’явилося нагадування: «Усі сфероїди повинні голосувати». І Мей згадала, що опитування не завершиться, поки геть усі сфероїди не висловлять своєї думки. Оскільки називати себе надзвичайною — це якось по-дурному, натиснула на сумний смайлик, розраховуючи, що буде така одна і що решта сфероїдів просто посміються.

Але через кілька секунд з’ясувалося, що вона не єдина надіслала сумний смайлик. Дев’яносто сім відсотків проти трьох, веселі смайлики проти сумних, і це свідчило, що переважна більшість сфероїдів вважає її надзвичайною. Щойно з’явилися цифри, як Велика зала вибухнула криками радості; покидаючи приміщення, Мей плескали по спині, у всіх було відчуття, що експеримент вдався на славу. Мей теж так вважала. Розуміла, що «Демоксі» спрацювала, а її потенціал безмежний. Також розуміла, що має тішитися, бо дев’яносто сім відсотків кампусу вважає її надзвичайною. Та коли покинула залу і пішла по кампусу, з голови не йшли оті три відсотки, які не вважали її надзвичайною. Вдалася до математичних підрахунків. Якщо зараз у кампусі дванадцять тисяч триста вісімнадцять сфероїдів — нещодавно приєднався філадельфійський стартап, що спеціалізувався на ігрофікації доступного житла — і всі вони проголосували, то це означає, що триста шістдесят дев’ять людей на неї дмуться і надзвичайною не вважають. Ні, триста шістдесят вісім. Вона сама на себе напупсилася, бо вважала, що буде така одна.

Ніби заціпеніла. Почувалася голою. Пішла через фітнес-клуб, глипаючи на спітнілі тіла, які залазили і злазили з тренажерів; страшенно мучилася: то хто ж усе-таки з них на неї дметься. Триста шістдесят вісім людей мають до неї відразу. Почувалася розбитою. Вийшла з фітнес-клубу і шукала затишне місце, щоб зібратися з думками. Попрямувала до того даху, неподалік від своєї колишньої ланки, де колись Ден уперше їй розповів про відданість «Сфери» ідеї співтовариства. Туди ще добрі півмилі теліпатися, не була впевнена, що дійде. Їй встромляють ножа у спину. Їй уже встромили ножа в спину. Хто ті люди? Що вона їм такого зробила? Вони її навіть не знають. Чи знають? І які такі члени співтовариства наважилися надіслати сумний смайлик Мей — тій, котра невтомно працює поруч з усіма, заради них, завжди у всіх на очах?

Намагалася не занепадати духом. Усміхалася, коли проходила повз інших сфероїдів. Приймала їхні вітання і подяки, щоразу розмірковуючи: то хто ж із них отакий дволикий, хто натиснув кнопку зі сумним смайликом, і кожне натискання тієї кнопки — це як натискання спускового гачка. Ось у чому річ, збагнула вона. Відчувала у собі купу дір, немовби кожен із них у неї вистрелив, до того ж — у спину; оті боягузи її і зрешетили. Вже ледве на ногах трималася.

А тоді, не доходячи до свого старого корпусу, побачила Енні. Вони вже давно не спілкувалися як годиться, але одразу помітила, що обличчя Енні випромінює світло і щастя.

— Ого! — вигукнула вона, як із катапульти, полетіла до Мей і міцно обійняла її обома руками.

Очі Мей раптом зайшли слізьми; вона витерла їх, почуваючись якоюсь несповна розуму, бо водночас тріумфувала і ніяковіла. На мить усі її суперечливі думки про Енні було змито.

— У тебе все добре? — запитала вона.

— Так. Аякже. Багато чого хорошого сталося, — мовила Енні. — Чула про «Минуле Доконане»?

І тут Мей дещо відчула в голосі Енні — натяк на те, що вона говорить передовсім із публікою на шиї у Мей. Але знаку не подала.

— Ти мені розповіла в загальних рисах. І що нового у «Минулому Доконаному», Енні?

Дивлячись на Енні і вдаючи інтерес до її слів, думки Мей полетіли далеко: невже Енні теж надіслала їй сумний смайлик? Може, просто хотіла трохи опустити її на землю? А як би Енні пройшла випробування у «Демоксі»? Чи змогла б отримати більше дев’яноста семи відсотків? Або хтось інший?

— Хай бог милує, Мей, купа роботи. Ти ж знаєш, над «Минулим Доконаним» уже працюємо багато років. Проект можна назвати великою пристрастю Імона Бейлі. Він запропонував ідею, яка полягає в тому, щоб використати потужності павутини, «Сфери» і мільярдів користувачів з метою заповнення прогалин як в особистій історії, так і в світовій.

Мей, побачивши, що подружка аж зі шкіри пнеться, і собі заходилася відповідати з таким же сяйливим ентузіазмом.

— Ого, та не може бути. Коли ми говорили на цю тему минулого разу, то ви шукали першопрохідця, який би перший отримав повну карту своєї генеалогії. Знайшли когось?

— Авжеж, знайшли. Мей, добре, що запитала. Так, знайшли таку людину. Це я.

— Ясно. Тобто поки що нікого не вибрали?

— Ні, справді, — сказала Енні, понизивши голос і ставши більше схожою на справжню Енні. Потім знову засяяла, а її голос підвищився на октаву: — Це я!

Мей уже вміла витримувати паузу, перш ніж щось казати, — прозорість навчила її зважувати кожне слово — і тепер замість сказати: «А я думала, візьмуть якогось нуба, когось геть без досвіду. Або принаймні якогось кар’єриста, що хоче підняти у «РівУчі» свій рейтинг, або когось, хто хоче підлизатися до Мудреців. А тут, маєш, це ти?», — усвідомила: Енні перебуває або думає, що перебуває, у такому становищі, коли їй потрібна підтримка, поштовх. Тому вона і запропонувала себе.

— Ти запропонувала свою кандидатуру?

— Так. Так, — підтвердила Енні, дивлячись на Мей, а радше крізь Мей. — Що більше я дізнавалася про проект, то більше хотіла стати першою.

— Бо ти це добре знаєш, але твої глядачі, мабуть, і не здогадуються, що мої пращури прибули сюди на «Мейфлавері», — вона закотила очі. — В історії нашої родини чимало великих досягнень, та я все одно багато чого не знаю.

Мей аж заціпило. Видно, Енні направду поїхала дахом.

— І всі схвалюють твоє рішення? Навіть батьки?

— Батьки у захваті. Вони завжди пишалися нашою духовною спадщиною, тож нагода поділитися нею, а водночас з’ясувати дещо про історію країни — о, таке вони люблять. А як твої батьки?

Господи, дивина та й годі, подумала Мей. Тут купа підводних течій, але, поки розум їх підраховував, картографував і давав їм назви, обличчя і язик Мей мусили продовжувати розмову.

— Усе добре, — сказала Мей, хоча знала сама, та й Енні знала, що від них уже кілька тижнів не було жодної звістки. Переказували через кузена, що здорові — і це добре, — але поїхали з дому, «втекли», як вони висловились у коротенькому повідомленні, просячи Мей ні про що не хвилюватися.

Мей завершила розмову з подругою і повільно, немов у тумані, пішла назад кампусом, розуміючи, що Енні задоволена тим, як виклала свою новину, приголомшила і сильно спантеличила Мей, і все це — протягом короткої зустрічі. Енні призначили центральною постаттю «Минулого Доконаного», а Мей про це ніхто не сказав, і вона пошилася в дурні. Енні однозначно того домагалася. А чому Енні? Який сенс брати