Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

вона зовсім не знає його, а разом з тим вона його розуміла. По-своєму він її кохає. Він не здатний на красні слова, не вміє говорити про почуття. Колись він зумів покорити її й зробити своєю, але кохання його не вистачає на те, щоб удержати її тепер, коли виникли перепони. Ось зараз він вирішує її долю. Їй нестерпно боляче, серце обливається кров’ю, але на цей раз рішення її тверде. Хоче того Лестер чи ні, — вона не припустить, щоб він пішов на таку жертву. Вона повинна від нього піти, якщо він сам не піде від неї. Нема для чого їй залишатися. Відповідь може бути тільки одна. Але невже він не знайде для неї ласкавого слова?

— Чи не думаєш ти, що пора діяти? — говорила далі Дженні, все ще сподіваючись, що він згадає про неї. — Адже лишилося зовсім мало часу!

Вона машинально пересувала туди-сюди книгу, яка лежала на столі, з однією думкою — тільки б зберегти зовнішній спокій. Що їй ще сказати, що зробити? Вона завжди боялася вибухів гніву Лестера. Але ж зараз йому не так важко піти — у нього є м-с Джералд. Тільки б він захотів, а він повинен захотіти. Адже багатство для нього куди важливіше, ніж Дженні.

— Це не твій клопіт, — уперто сказав Лестер, ще обурений злістю на брата, сестер, О’Брайєна. — Часу вистачить. Я поки що нічого не вирішив. Ні, яка зухвалість! А втім, я не хочу більше говорити про це. Обід готовий?

Пам’ятаючи тільки про своє ображене самолюбство, Лестер навіть не старався говорити ввічливо. Він зовсім забув про Дженні, про її почуття. Він ненавидів Роберта і з радістю скрутив би в’язи Найту, Кітлі і О’Брайєну — кожному окремо чи всім разом.

Тема, розуміється, не була вичерпана, вона знову виникла вже за обідом. Дженні трохи заспокоїлась і зібралася з думками. Вона не могла говорити вільно в присутності Вести і Жаннет, але все ж зробила нову спробу.

— Я б могла найняти невеликий котедж, — сказала вона стиха, в надії, що він встиг охолонути. — Тут я не хочу залишатися. Що мені робити самій в такому величезному будинку...

— Будь ласка, припини цю розмову, — різко перебив її Лестер. — У мене нема настрою її підтримувати. Я зовсім ще не вирішив, що так буде. Я ще нічого не вирішив.

Він упирався, затаївши образу на О’Брайєна, і Дженні, нарешті, замовкла. Веста, що звикла бачити вітчима привітним і чемним, здивовано дивилася на його нахмурені брови.

У Дженні вже склалося враження, що при бажанні вона могла б удержати його, — дуже вже він вагався. Але вона цього не хотіла. Це було б недобре по відношенню до Лестера. Та й по відношенню до себе самої це було б недобре, жорстоко, непорядно.

І наступного дня вона стала знову його умовляти.

— Так треба, Лестер, запевняю тебе. Я не буду більше до тебе чіплятись, але так треба. Нічого іншого я тобі не дозволю зробити.

Ця суперечка відновлялася тепер кожного дня — то в спальні, то в бібліотеці, то під час сніданку, хоч не завжди вона точилась на словах. Дженні не приховувала своєї тривоги. Вона була переконана, що Лестера треба змусити діяти. Коли він зробився до неї уважнішим і ласкавішим, це переконання зміцнилося ще більше. Вона не знала, що треба робити, але тужливо поглядала на нього, намагаючись допомогти йому прийняти рішення. Вона запевняла себе, що буде щаслива — буде щаслива думкою про його щастя, коли вони, нарешті, розлучаться. Він добра людина, він має все, крім, може, дару кохання. Він не кохає її по-справжньому, мабуть, не може після всього, що було, хоч вона й кохає його глибоко. А на нього вплинув запеклий опір його родини. Це вона також зрозуміла. Тепер вона знала, що, незважаючи на свій ясний розум, він не може вирватися із зачарованого кола. Він надто порядна людина, щоб грубо розрубати вузол і покинути її, надто делікатний, щоб одверто дбати про власні інтереси та й про її майбутнє, але це його обов’язок.

— Вирішуй, Лестер, — твердила вона знову й знову. — Відпусти мене. Чому ти вагаєшся? Мені буде добре. Можливо, після того, як усе влаштується, ти захочеш до мене повернутися. Ну й повернешся, я буду тебе чекати.

— Я ще не прийшов ні до якого рішення, — була його незмінна відповідь. — Я зовсім не впевнений, що хочу з тобою розлучитися. Моє багатство, звичайно, цікавить мене, та гроші — це ще не все. Якщо треба, я можу прожити на десять тисяч у рік. Мені це не первина.

— Так, але зараз у тебе таке видатне становище в суспільстві, — заперечувала вона. — Зараз про це й думати нічого. Ти пригадай, скільки тобі коштує самий цей будинок. А тут півтора мільйона доларів — та я просто не припущу, щоб ти їх втратив. Я краще сама від тебе поїду.

— А куди б ти поділася, коли б до цього дійшло? — запитав він з цікавістю.

— О, я знайшла б який-небудь куточок. Пам’ятаєш Сендвуд, таке маленьке місто, не доїжджаючи до Кеноші? Я часто думала, що там було б дуже приємно жити.

— Мені важко думати про це, — не витримав він нарешті. — Це так несправедливо. Все, все було проти нас. Мабуть, я повинен був одразу з тобою одружитися. Дарма я цього не зробив.

Дженні мало не розридалася, але промовчала.

— Все одно, я подбаю, щоб це не був кінець, — сказав він напослідок.

Він думав, що, можливо, все якось обійдеться. Треба одержати гроші, а потім... Проте всякі угоди із совістю й викрути були йому глибоко огидні.

Вони, нарешті, домовились, що в останніх числах лютого Дженні поїде до Сендвуда й спробує що-небудь там собі наглядіти. Лестер сказав їй, щоб вона не зважала на витрати, — у неї буде все, що їй потрібно. І сам він приїжджатиме до неї в гості. Про себе він вирішив, що дехто жорстоко розплатиться за тяжкі хвилини, які він пережив. Він викличе до себе м-ра О’Брайєна і серйозно поговорить з ним. Треба ж розважити душу — нехай дізнається, що про нього думають!

І весь цей час у глибині його свідомості жила м-с Джералд — чарівна, витончена, довершена в усіх відношеннях. Він намагався не думати про неї, але не міг