Вольфганг Шрайєр - П'ять життів доктора Гундлаха

жодного вогника, мабуть, повітряні нальоти не були тут новиною. Раптом знову пролунала черга, довга й гучна, немов часті удари молота. Потім літак шугонув угору, пролетів над верхами, які вирізнялися чорними силуетами на тлі трохи яснішого неба. То був штурмовик «магістр» французького виробництва. Гундлах сподівався, що їхній катер не так легко виявити на чорній воді… Ось знову почулась кулеметна черга, ні, це не по них.

Щось миготіло над селом, яке згідно позначок на картах Пінеро було місцем курорту з пляжем. Напевне, там зайнялась хата. Мулат вилаявся, тиснучись під самий берег скелястого острівця, відділеного невеличкою протокою від південно-східного мису головного острова Меангуери. Шкіпер сказав, що той острівець зовсім безлюдний і зветься Меангуеріта або ще Перігалло, тобто острів-складка. Слово «перігалло» в перекладі означає складка на підборідді. Отже, за тією складкою можна було б сховатися… Але було вже пізно. Пілот їх побачив! Літак розвернувся і шугонув просто на них, задзвенів од напруження, мов сталевий ніж, і пішов у піке.

Це був кінець. Позаду завирувало море. Гундлах упав долілиць між ящиками з вибухівкою та боєприпасами, ніби вони могли його захистити. Раптом у голові потьмарилось, Гундлах відчув удар у стегно, але зопалу не звернув на те уваги. Гуркіт урвався, й літак так само швидко зник. Гундлах зважився підвести голову. Літак більше не повертався, мабуть, розстріляв усі патрони, а катер і досі плив, хоча з булькотом набирав воду. Гундлаха морозило. Він відчув запах паленого дерева і від цього йому стало зовсім погано. Просто дивно було, вони витримали атаку, навіть не вірилося, що катер не розлетівся в друзки. Тільки ліва нога в Гундлаха отерпла й не слухалась його. Зціпивши зуби, він підвівся і спробував стати на ноги, але його, мов блискавкою, пронизав нестерпний біль.

Потім Гундлах неясно пригадував якісь поштовхи, шурхіт під ногами, чиїсь кроки… Довкола росла висока трава, він лежав горілиць між кущами на твердому вулканічному грунті. Хосе Фернандес робив йому пов'язку. Гундлах від болю очуняв. Мулат розрізав йому холошу, туго забинтував ногу й силкувався накласти шину. Гундлах усе збагнув. Куля влучила в кістку. Але це теж було не смертельно. Восени було гірше поранення. Гундлаху трохи полегшало, коли Фернандес повідомив, що катер опинився на сухому, бо зараз відплив, у судні лише кілька пробоїн, їх, очевидно, можна буде залатати ще до початку припливу. Одне слово, вони уникли найгіршого, мабуть, завдяки темряві. Кулеметні черги головним чином пройшли поза бортом… Але чому так холодно? Гундлаха ніби аж морозом проймало. Мабуть, це від втрати крові.

Зійшов місяць, при березі грала хвиля, довкола дзвеніли цикади. Гундлах одмахнувся від москітів і відчув, що Фернандес чимось його обмощує.

Спершись на лікті, Гундлах побачив обидва маяки Амапали — миль за шість на північ. Маяки, гойдаючись у морі на понтонах, ритмічно спалахували. Нестерпно боліло стегно, іноді Гундлах цокотів зубами, але голова була ясна; незважаючи на страшенну слабість, він тримався. Гундлах знав, що лежить на північному мисі острівця, назви якого ніяк не міг пригадати. Може, Меадеро?.. Острів був безлюдний і пустельний. Отже, на ньому не могло бути й партизанів, які йому допомогли б. А головний острів усього за кабельтов звідси, докинув знову Фернандес, і Гундлах спробував пригадати, скільки це. Здається, десята частка милі, тобто 185 метрів.

— Скажи партизанам, щоб вони мене забрали, — попросив Гундлах.

Шкіпер кивнув і зробив йому укол у руку. «Ще одна ін'єкція, — подумав Гундлах. — На катері досить таких ампул, дорогий Пінеро подбав про все». Біль поступово втухав, відходив від ноги й розпливався всім тілом. Тепер можна було терпіти. Гундлах неначе плавав у тумані; йому стало зовсім добре, тепла місячна ніч на краю світу, так сказав би батько, у всякому разі на крайньому сході Сальвадору. Гундлах вірив, що все буде гаразд. «Треба лежати спокійно, — звертався він подумки сам до себе, — коли не рухаєшся, вгамовується біль». Гундлах застогнав і випростався, йому здалось, ніби він кудись летить. У вухах лунала солоденька пісенька, Гундлах намагався підспівувати, та ніяк не міг пригадати важкі для запам'ятовування слова. Нарешті, відігнавши геть усі труднощі й невдачі, він полинув у височінь, сягаючи внутрішнім зором далеко-далеко.

Свобода, справедливість і порядок — три святі поняття людських взаємин. Де він про них чув? Очевидно, це було в Швейцарії. Ті троє понять, опираючись одне на одне, нерозривно зв'язані в діалектичну єдність так, що жодне з них не може існувати окремо. Без свободи і справедливості розпадається й порядок і навпаки. Поразка або революція, між ними — ліворуч Сцілла, праворуч Харібда — дорога веде до чергового ступеня прогресу; так йому здається. Проблема полягає в тому, щоб кожен окремий індивідуум знайшов тут і свій шлях, інакше бути не може, іноді без цього не можна навіть жити… Але це означає, відігравати у тому процесі якусь роль, яка тобі не підходить і зовсім не відповідає твоєму характеру. Само поняття «я» в даному разі зменшується, ним можна маніпулювати, затримати його розвиток. Тут обмежується поняття самоповаги, і хто не витримує того натиску, топ шукає собі вихід в пошуках віскі, автомобілів, жінок, влади. Цілий ящик ширпотребу разом з невтримним прагненням авторитету, це ніби звучить зневажливо, проте кожен має невтримне бажання возвеличитись, досягти якоїсь значимості, бути для чогось або для когось незамінним. Це той рубіж, на якому виникає загроза впасти; якщо ми вже не можемо залишатись самими собою, то треба прагнути принаймні хоч взагалі існувати.

Сьогодні він існував, у повному розумінні цього слова. Його нелегко здолати. Коли не зважати на поранення, то він взагалі показав отим янкі, де раки зимують. Їм не пощастило його використати, мабуть, вони вже шкодують, що зв'язалися з ним. Нічого в них не вийшло. Перебування на службі в них, його четверте життя, швидко скінчилось; воно тривало всього кілька годин у Манагуа, коли він чекав у приймальні й коли говорив неправду начальникові міліції. Четверте життя минуло, що ж далі? Гундлах вважав, що не все позаду. Така людина, як він, безперечно, була потрібна скрізь. Він міг лишитися з повстанцями, які повинні прийти й забрати його, очевидно, десь на ранок, і він, звичайно, піде з ними, бо їхня дорога приведе його до Гладіс. Крім того, були й інші шляхи, — на той випадок, якби довелося зазнати поразки й емігрувати