Марина та Сергій Дяченко - Цифровий, або Brevis est

метро, він підійшов до краю тротуару, виглядаючи відповідну машину:

— Що ти хочеш, «мерс», «лексус»? Дивись, тут їх повно, на вибір. Хочеш, якийсь депутат нас по місту покатає?

— Краще пройдімося, — напружено сказала Баффі в нього за спиною. — Хоч трохи побудьмо отак… на сонечку.

— Ти боїшся? — він здивувався.

— Просто не хочу, — вона не дивилась йому у вічі. — Не хочу сідати в машину до депутата… ні до кого.

— Як хочеш.

Вони пішли поруч, не торкаючись одне одного, позапихавши руки в кишені. Їхні тіні, ще довгі, але вже не такі, як узимку, повзли по вологому весняному тротуару. Сонце відчутно гріло спини.

— Весна, — сказала вона непевно.

— Твої батьки вдома?

— Так, — вона помовчала. — А що?

— Нічого…

Горобці обліпили голу тополю і цвірінькали, як сотня трамваїв.

— Я скучав за тобою, — це була чиста правда.

— Що буде, Арсене? — запитала вона те, заради чого затіяла зустріч.

— Та те, що завжди. Те ж і буде.

— Ми всі прив’язані, — вона подивилася в небо, на зграйку голубів. — Ми всі сидимо коло екранів.

— Так і раніше сиділи.

— Не так. Раніше було й… нормальне життя. А тепер — тільки те, що за монітором.

— Іноді воно краще за так зване нормальне. Яскравіше. І більше схоже на справжнє.

— «Дівочий закон» більше схожий на Мар’яну, ніж сама Мар’яна?

— Так, — він зітхнув. — «Дівочий закон» — це ідеальна Мар’яна на всі часи. Знаю, ти мені скажеш, людське життя — це інше, вона мала вийти заміж, подорослішати, народити дітей, і всяке таке. Але якби вона цього хотіла — це б знайшлося у грі. У грі може бути все, що завгодно. А вона не хотіла старішати, ставати офісним планктоном, ходити до стоматолога, брати довідки в дитячий садок. Вона гарна, цікава гра на двадцять чотири закінчення.

— Хто вирішує, кому бути грою, а кому — гравцем?

Він так здивувався, що навіть зупинився на якийсь час:

— Сама ж людина й вирішує. Своїм життям. Своєю системою вартостей. Я вирішив стати гравцем.

— А ти впевнений, що ти гравець? Що в тебе ніхто не грається?

Він кивнув:

— Нема сумніву, багато хто намагається. Ти, наприклад.

— Я?!

— Авжеж. «Хоч трохи побудьмо отак… на сонечку». Ти підсвідомо вибудовуєш фразу так, щоб мене емоційно зачепити.

— Нічого подібного…

— Я не кажу, що ти це робиш навмисне. Моя мама теж казала, коли я вередував: ану, сонечко, вдягнемо пальтечко, підемо надвірчик…

— Я не знала, — Баффі нервово ковтнула слину.

— Ти це робиш, не замислюючись. Усі жінки так роблять.

— Чому саме жінки?

— Чуття в них краще розвинене, інтуїція. Чоловіки міркують просто: що мені треба зробити, щоб він чи вона повелися так, як корисно мені?

— Тебе якщо послухати, то всі на світі один одним керують, — Баффі прибрала з лиця пасмо яскраво-каштанового цупкого волосся.

— Так, — Арсен зупинився й узяв її за руку. — Пам’ятаєш, я тобі розповідав про моїх цуциків?

— Пам’ятаю.

— Навіть мої цуцики мною керували. Вони поводились, мов живі. Будучи всього-на-всього послідовністю кодів. Але поводились так, наче їм страшно й сумно без мене. Наче я їм потрібний. Вони мною маніпулювали, Іро.

Вона мовчала, дивлячись йому за плече. Дико верещали горобці на тополі.

— Ти колись вірив у намальованих цуциків, — сказала тихо. — А тепер навіть у живих людей не віриш.

— А це, вибач, якась пафосна мура. Я сказав, що скучав за тобою, ти мені потрібна.

«Неправда».

Нехай йому. Він забув вимкнути «Піноккіо». Він так звик до цього відчуття, на самому краєчку сприйняття, відчуття, ледь схожого на різницю кислого й солоного: «Правда — неправда»…

— Ти мені потрібна, — повторив він тепер для себе, а не для неї.

«Неправда».

Тоді він зосередився, намагаючись збагнути сказане й зроблене. Що не так? Він чманів колись од Ані, її орхідей, її голови, схожої на каштанчик, проте Аня була споконвічно недосяжна. Мар’яна була поруч, руку простягни, і він використав Мар’яну, як полігон. Вона виявилася звичайною грою на двадцять чотири закінчення. А Іра? Тобто Баффі? Що вона таке?

Він згадав Максима. Той завжди багато й охоче говорив про своїх жінок, часто брехав, і, викритий «Піноккіо», сміявся: ох, я захопився. Але в нього справді було кілька дружин, нескінченний потік коханок, він казав: жінки повинні викликати в нас тільки радість і ніколи — не навпаки…

Баффі дивилася сумно й докірливо. Арсен одвів очі.

— Ти дуже змінився, — сказала Баффі.

Я цифровий, а отже, вільний, подумав Арсен. От у чому річ: я змінився. Я став схожий на Максима. Я став рівний Максимові, а це накладає певні обов’язки.

Тепер він дивився вниз, у калюжу, і бачив Баффі — відбиття її голови високо в небі.

— Тоді я піду, — сказала вона тихо й дуже жалібно.

— Бережи себе, — відгукнувся він.

— Ага.

Він збагнув, що й досі тримає її за руку. Ніяково випустив. Як і раніше не дивлячись на нього, Баффі пішла геть, назад до метро, — він тільки тепер помітив, як стильно вона вдягнена, як прикрашають черевички на високих каблуках її й так довгі ноги, і яка вона вся ставна, ніби виточена, та тільки йде незграбно, спотикається, з-під підошов розлітаються бризки й підгинається правий каблук.

У будь-яку хвилину, коли захочу, я можу повернути її, подумав Арсен. Ця думка на пні вбила паросток жалю, вже готовий проклюнутися. Відійшовши, Баффі загубилася серед натовпу; майже зразу забувши про неї, Арсен підійшов до краю тротуару.

Це теж