Марина та Сергій Дяченко - Цифровий, або Brevis est

була гра: вибирати машину й наказувати водієві зупинитися. Арсен давно не користувався своєю мишею з одрізаним штекером, вона припадала пилюкою, непотрібна, під столом. Він ганяв тепер курсор уявним поглядом: щоб знайти й запустити потрібну утиліту, вистачало часток секунди. Так, що в нас тут: потік іржавого дрантя… Bay, в третьому ряду йде «Майбах». На «Майбахах» він ще не катався, не встиг…

З другого ряду, підрізавши когось, вивернув мотоцикліст. Просигналило відразу кілька машин. Мотоцикліст, не звертаючи на них уваги, зупинився перед Арсеном, і навіть ухитрився не облити його талою водою з бурої калюжі. Арсен побачив, що це дівчина; великий шолом цілком закривав її голову, роблячи мотоциклістку схожою на велику мураху в карнавальному костюмі.

— Привіт, — Арсен моргнув, викликаючи інформаційну програму. Довгопола Ганна Василівна, дев’ятнадцять років…

— Привіт, — дівчина підняла щиток. З глибини шолома на Арсена глянула Аня — ще більш змарніла й бліда, ніж звичайно. — Сідай.

— Ти купила мотоцикл? — він сів у неї за спиною, приємно вражений. Вимкнув «Правду життя», щоб не гальмувала.

— Шолом там візьми й надінь, — сказала вона неуважно. — І тримайся добре. Швидко поїдемо.

Шолом Арсену сподобався. Він одразу відчув себе Дартом Вейдером. Правда, говорити було складно; він прибрав щиток:

— Агов, ти пам’ятаєш Баффі?

— Нічого не чую!

— Баффі пам’ятаєш? Ту дівчину, що в таборі покинула гру?

— Арсене, не чути нічого! Потім!

Мотор заревів на нерозумних, надмірних обертах. Аня їхала занадто ризиковано, на Арсенову думку. Порушувала. Перевищувала. Вирвавшись на шосе, притисла так, що він навіть злякався. Тим більше, що сейвів у реалі і досі ще не існує.

— Агов, помалу, льотчице!

— Нічого не чути!

Аня гнала й гнала. Об’їжджаючи пробки, петляючи, вилетіла на якусь забуту, перекриту дорогу й, трохи скинувши швидкість, кілометрів через десять звернула взагалі хтозна-куди — на манівці. Тут дорога була з вибоїнами, і Аня зупинилася.

— Мобілку давай! — прокричала вона, піднявши забороно шолома. Хоч навіщо кричати — навколо було тихо, занадто тихо, з огляду на близькість багатомільйонного міста.

— Навіщо тобі? — Арсен стягнув шолом, щоб трохи віддихатися.

— Ну дай на хвилину!

Арсен витяг телефон і простягнув їй. Аня швидко глянула на монітор, потім здерла кришку й швидше, ніж Арсен устиг втрутитись, витрусила на землю акумулятор і чіп.

— Ти що робиш?!

— Нічого, — сказала вона з певним жалем.

І пирснула йому в лице смердючою рідиною з балончика.

* * *

Він отямився на столі — від того, що холодне й липке притислося до голого живота. Він сіпнувся. Руки були зв’язані, ноги теж, і лежав Арсен у самих трусах.

Не може бути. Мені це сниться. Я зараз прокинуся.

Він підняв голову й побачив свій живіт у слабкому світлі самотньої лампочки. Живіт був обліплений липкою тканиною, і ця тканина повільно відшаровувалася.

— Швидше! Він очухався!

— Тихо. Вже.

Липка тканина залисніла, згортаючись, одліплюючись од шкіри. Арсен побачив свій білий живіт, і на ньому великий чорний візерунок, дуже знайомий: орхідеї.

Орхідеї. Аня. Це перебивна картинка, фальшиве татуювання, з тих, що продаюсь улітку на курортах. Тільки дуже велика.

— Все, — знесилено повторив другий голос, жіночий. — Блоковані тепер твої утиліти… І цифронутися ти не зміг би, навіть якби знайшов сигнал.

Він впустив голову. Потилиця м’яко стукнула об стільницю. Над ним схилилася Аня — бліда, із запалими очима. Чи це її двійник?

— Не битимешся? — запитала пошепки.

— Ти… ти дурна? Що ти робиш?!

— Битимешся?

— Ні.

— Толіку, розв’яжи його.

— Хай так побуде.

— Розв’яжи, я сказала… Значить так, Арсене. Ми в підвалі, мобілки тут не беруть. Дах екранований. Жодного компа поблизу, жодної мобілки, навіть годинника електронного. Будемо вважати, що воно нас не бачить. Бо якщо воно нас знайде й тут… Тоді я взагалі здаюся.

Чиїсь руки рвонули мотузки на його руках. Толік глухо заматюкався. Арсен нарешті впізнав його голос.

— Давно я мріяв натовкти тобі мармизу, шмаркач, — пробурмотів Толік. — Чи ще краще — надавати паском…

— Але здаватися рано, — мов сомнамбула, продовжувала Аня, розмовляючи сама з собою й не надаючи значення таким дрібницям, як люди навколо. — Іван сказав, що без сигналу нас не знайти…

Арсен сів на столі. Було холодно, орхідеї на його животі блищали, неначе натерті олією.

— Що це?

— Програма, — Аня моргнула, ніби прокидаючись. — Блокатор.

Арсен заплющив очі. Його робочий стіл був на місці, проте всі іконки потьмяніли. «Піноккіо» — немає доступу. «Влада слова» — немає доступу. «Ключ» — немає доступу. Велику Червону Кнопку ледь помітно.

Арсен рвонувся. Толік удержав його за зап’ястя.

— Послухай, — сказала Аня іншим, дуже тверезим, дуже переконливим голосом, у якому прорізалися раптом учительські, виховательські інтонації. — Насправді тобі нічого боятися. Ми всі розуміємо, що ти ні в чому не винний, що ти підліток, недієздатний, і так далі. Зараз прийде один чоловік… Ти йому чесно все розповіси.

— Що я йому розповім?

— Які у твоєму розпорядженні є функції. Як ти їх використовуєш у мережі. Які завдання виконував для Максима. Коротше, все, що він запитає, — все розповіси.

— А якщо не розповім? — запитав Арсен, відчуваючи, як стає дибки волосся на потилиці.

Аня швидко глянула на Толіка.

— Тоді, — сказала насамперед йому, а не Арсенові, — буде гірше нам усім… Насамперед тобі. Тому що Іван серйозна людина й теж… дещо розуміє в технологіях.

— Який іще Іван?

— Ти його не знаєш. Але незабаром познайомишся.

Толік мовчки зняв мотузки з Арсенових ніг. Той сів на столі. Світло йшло від потужного ліхтарика, що лежав у кутку