Давид Гроссман - З ким би побігати

Хлопці й дівчата сиділи принишклі, майже приголомшені. Коли Тамар замовкла, хтось із дівчат прошепотів:

— Це найкраще, що я чула в житті...

Шелі встала й обійняла Тамар, і та на мить припала до неї. Вже майже місяць ніхто до неї так не доторкався — з того самого дня, як Лея обійняла її у глухому провулку.

Шелі витерла очі:

— Вау, яка ганьба! Аж розревілася!

А прищава дівчина в червоному капелюшку, похмура віолончелістка, впевнено сказала:

— Вони повинні виступати разом. Хоч на вулиці, Пейсаху.

Тамар і Шай не дивилися одне на одного.

— Може, це й непогана ідея, відповів Пейсах. — Як тобі, Адіно?

Він обернувся до дружини. Старожили знали, що вона завжди лише непевно знизує плечима, злякано усміхається, а запитання означає, що насправді Пейсах уже все вирішив.

І дійсно, він вийняв з кишені червоного записника. Погортав. Будь ласка, будь ласка, мовчки благала Тамар. Хай він погодиться, хай він погодиться, хай він погодиться!

— Наступного четверга, — Пейсах черкнув у записнику, — тут вони якраз обоє в Єрусалимі... Спробуємо разок, чом би й ні. Влаштуємо вам дует на Сіонській площі?

Руки Тамар самі собою витяглися по швах. Вона намагалась проникнути в Пейсахові думки, сховані за його широкою усмішкою добродушного ведмедика. Що, як він готує пастку, сподіваючись, що там, під час спільного виступу, вона викаже себе? Шай не реагував, ніби й не чув. Тамар помітила, що гра висмоктала з нього останні краплі життя.

— Але я хочу, щоб ви там душу виклали, — підвищив голос Пейсах. — Отак, як зараз, добре?

Знову пролунали оплески. Шай підвівся, похитнувся. Ледве втримав гітару. Тамар не ворушилася. На неї дивилися, напевно чекаючи, що вона піде разом з ним, адже це напрошувалося само собою. Вона стояла, напружено випроставшись. Шай вийшов, і Міко поспішив за ним своїми безшумними тигровими кроками. Хтось увімкнув радіо, кімната наповнилася звуками джинглу. Хлопець у червоній піратській бандані погасив світло. Пейсах встав, простягнув руку дружині:

— Ходім, голубонько, молодіжний час.

Він дав якісь розпорядження двом старшим хлопцям, пошепки поговорив із Шишако й пішов.

Декілька пар уже танцювало. Похмура віолончелістка в червоному капелюшку раптом вийшла у центр кімнати й, обхопивши себе за плечі, закружляла. Дивлячись на неї, Тамар подумала, що хотіла б з нею познайомитись, напевно, ця дівчина — розумна й тонка і для вулиці підходить ще менше, ніж вона сама. Шелі танцювала з одним зі своїх постійних залицяльників, довготелесим маестро пили з трохи мавпячою фізіономією. Вона простягнула Тамар засмаглу руку, запрошуючи її приєднатися. Тамар поглянула на них і побачила свою трійцю. Дивно, що вона майже тиждень не думала про них. Потім заперечливо мотнула головою, вичавивши фальшиву усмішку. Вони ніколи не танцювали утрьох, бо Ідан зневажає танці й, очевидно, навіть не вміє танцювати. Та й взагалі, вони ніколи по-справжньому не доторкалися один до одного. Жодних обіймів, навіть на радощах. Була якась мовчазна угода, щоб жодна з них не виявилася обділеною Ідановою увагою. Але хто знає, може, вони вже два тижні сплять разом у «номерах, з яких відкривається величавий краєвид». Ну от, знову це прокинулося в ній і знову гризе. Тамар налила собі «спрайту» і видудлила повну склянку, намагаючись загасити раптово спалахнулу пожежу. Не допомогло. Вона пригадала останні тижні, проведені з ними. Адже коли вона почала розуміти, що залишиться в Ізраїлі через Шая, вони вже з головою поринули в підготовку до поїздки. Ось тоді вона й почала поволі рухатися у напрямку нового і чужого для неї світу: тертися в місцях, де був хоч якийсь шанс побачити його, заговорювати до незнайомих чоловіків у парках, з гравцями в нарди, в більярд, з викидайлами клубів, — а Ідана й Аді з нею не було. Так дивно. Вона ходила й далі на репетиції, щодня по обіді, п’ять разів на тиждень, і весь хор уже трясця трясла перед поїздкою, і погрози Шарони, їхньої диригентки, ставали все нервовішими, і всі повторювали італійські фрази з розмовника, який їм видали, адже знання партій Керубіно і Барбаріни навряд чи допомогло б у кафе і на ринках. І вона теж у поті чола працювала над своїм улюбленим соло, й отримала паспорт, і читала путівники, і старанно повторювала: «Рове сі компрано і білеті?» — але, по суті, вже була дуже далеко від них. Шарона перша звернула увагу на те, що Тамар літає десь в інших сферах:

— Де твоя голова? І де, чорт забирай, твоя діафрагма? Ти знову забуваєш нижню підтримку? Як ти гадаєш, тебе почують із шостого ярусу?

А після репетицій, коли вони йшли пішки по Бен-Єгуді, вона намагалася розповісти їм, де побувала минулої ночі, з ким розмовляла, важко навіть уявити, що за люди існують за якихось сто метрів звідси, що за покидьки, говорила вона, користуючись лексиконом їхньої трійці, тобто Ідана, але вже почавши усвідомлювати, що ці легкі знущальні випади тепер спрямовані і в неї, мовби й вона вже чимось таким заражена і від неї вже пахне, потягує неприємним духом. І ось настав день, після того як вона побувала біля російської компанії в Ліфті й познайомилася з хлопчиною, якого звали Сергій, з дитячим обличчям і слабким тілом. Їй так хотілося поговорити з ким-небудь близьким, щоб разом вжахнутися тому, що вона побачила, а Ідан у розпал її розповіді зауважив, що йому не під силу одночасно