Раймонд Коурі - Останній тамплієр

про мене тобі потрібно знати, навіть якщо... — Він замовк, але натяк був прозорим. — Навіть якщо через це нам зрештою доведеться розстатися. Причина полягає в моєму батькові.

Тес аж підскочила від несподіванки.

— Яке це має відношення до нас? Ти ж казав, що був малим, коли він помер, і що його смерть була для тебе важким ударом. — Вона побачила, як Рейлі здригнувся. Ще тоді, коли він розповів цю історію того вечора у неї вдома, вона зрозуміла, що це для нього — вкрай болюча тема. Але вона все одно бажала знати правду. — Так що ж трапилося?

— Він застрелився. Без будь-якої видимої причини.

У Тес з'явилося таке відчуття, наче нарешті розв'язався якийсь вузол. Вона полинула уявою до темних і непривабливих закутків людської душі.

— Як це — без причини? Якась причина мусила бути.

Рейлі похитав головою, обличчя його спохмурніло.

— В тім-то й річ, що причини не було. Тобто, не було жодної, вартої уваги. Він ніколи не був сердитий чи у поганому настрої, принаймні зовні. Врешті-решт ми дізналися, що він хворів, страждав на депресію, але для неї не було жодних підстав. У нього була гарна посада, він любив свою роботу, жили ми добре, і він мав люблячу дружину. За всіма зовнішніми ознаками він був успішною людиною. І все одно — це не завадило йому рознести собі голову пострілом із пістолета.

Тес притислася до нього.

— Депресія — це серйозна хвороба, Шоне. Це — серйозне порушення, хімічний дисбаланс — називай, як хочеш. Ти ж сам сказав, що він хворів.

— То ж бо й воно. Але річ у тім, що це також і генетичне захворювання. Існує один шанс із чотирьох, що воно буде і у мене.

— І три із чотирьох, що у тебе його не буде. — Вона підбадьорливо посміхнулася. Але видно було, що її оптимізм не переконав його.

— А він лікувався від депресії?

— Ні. Це було ще до того, як «Prozac» став аспірином нашої доби.

Вона помовчала, обмірковуючи почуте.

— А ти сам перевірявся?

— На роботі нас регулярно перевіряють психіатри.

— І що?

— І нічого. Нічого поганого вони у мене не виявили.

Тес ствердно кивнула головою.

— От і добре. Я теж не виявила. І бачу, що з тобою все гаразд.

— А як ти це можеш бачити?

— По твоїх очах, — відповіла вона ніжним голосом. — Я ще раніше помітила в них якусь відстороненість, наче ти відгороджений якоюсь внутрішньою стіною, щось приховуєш. Спочатку я подумала, що це пов'язано з твоєю роботою, що ти належиш до спокійного, впевненого у собі типу, зі значною долею професійної зарозумілості. — Вона випромінювала переконливість і прагнення заспокоїти його. — З тобою нічого поганого не трапиться, я певна.

— А що, коли трапиться? Я на власні очі бачив, як страждала моя мати. І я не хочу ні тобі, ні комусь іншому завдавати таких страждань.

— Ага, значить, ти зібрався відсторонитися від решти світу? Та годі тобі, Шоне! Це те саме, що казати: ми не можемо бути разом через те, що мій батько помер від раку. Хто знає достеменно, що трапиться з кожним із нас? Просто треба жити і сподіватися на краще, от і все.

— Далеко не кожен вранці прокидається із думкою пустити собі кулю в лоба і піти з цього світу. Справа в тому, що я бачу в собі частину його натури. Він був не набагато старшим за мене, коли вчинив самогубство. Інколи я дивлюся на себе у дзеркало і натомість бачу його: його погляд, його поставу, і це мене не на жарт лякає.

Тес, явно засмутившись, пригнічено похитала головою.

— Ти казав, що священик вашої церкви допоміг тобі це пережити?

Він неуважно кивнув.

— Мій батько не був релігійною людиною. Для цього він був надто скептичним, а мати, схоже, наслідувала його у цьому, і я не сказав би, що вона була аж такою вже релігійною. Після його смерті я повністю замкнувся у собі. Я не міг збагнути, навіщо він це зробив, докоряв собі й матері, що ми вчасно цього не помітили і не зупинили. А мати взагалі місця собі не знаходила. Зрештою, вона стала все більше й більше часу проводити зі священиком, який, в свою чергу, почав більше спілкуватися зі мною, в тому числі — і щодо самогубства мого батька. Він допоміг мені зрозуміти, що у смерті татка немає вини ні моєї, ні материної, і відкрив мені нову грань життя. Церква стала моїм порятунком, і я ніколи про це не забував.

Тес зібралася з духом і знову заговорила з переконаністю в голосі.

— Знаєш що? Я вдячна тобі за турботу і за попередження — це дуже шляхетно з твого боку, але це мене зовсім не лякає. Ти хотів, щоб я про це знала, от я тепер і знаю, бач? Але так жити не можна, не можна допускати, щоб те, що, можливо, ніколи не трапиться, зруйнувало тобі життя. Інакше все це перетвориться на самовиправдання, на зловісне пророцтво заради самого пророцтва. Ти ж не точна копія свого батька, правда ж? Забудь