Раймонд Коурі - Останній тамплієр

— Я науковець, Шоне. Я схожа на тебе, бо оперую доконаними фактами. Коли я виїжджаю на розкопки, то я шукаю свідчень того, як люди жили і помирали, як будували міста... міфи ж і легенди я залишаю іншим.

— Значить, коли щось не можна пояснити з наукової точки зору, то...

— То цього «щось», скоріш за все, не існувало. — Тес відклала вбік порожню коробку з-під локми, витерла обличчя серветкою, а потім ліниво відкинулася назад і поглянула скоса на Рейлі. — Хочу дещо у тебе спитати.

— Валяй.

— Там в аеропорту Кеннеді...

— Ну?

— Як сталося, що ти не зняв мене з літака? Ти ж міг мене заарештувати, еге ж? То чому ж не зробив цього?

З ледь помітного натяку на посмішку та пустотливої іскринки в її очах Рейлі зрозумів, куди вона хилить. Вона перебирала на себе ініціативу — і слава Богу, бо сам він не надто хотів порушувати цю тему. Він ухилився — поки що — від прямої відповіді:

— Не знаю, — а потім додав: — Я боявся, що ти здіймеш вереск на всі Сполучені Штати, а потім клопотів з тобою було б цілий вагон.

Тес присунулася поближче до нього.

— Здійняла б — це точно!

Серце його тьохнуло; він теж змінив положення, присунувшись до неї, щоб краще бачити.

— Ну, і... чорт з нею, подумав я. Раз вона вважає, що така розумна, то нехай доводить, що так воно і є.

Тес прихилилася до нього іще ближче. Їх відділяли тепер лише кілька дюймів, і її очі снували по обличчю Рейлі, наче вона намагалася запам'ятати кожну його рису. Хитрувато-пустотлива посмішка знову з'явилася на її губах.

— Як великодушно з твого боку!

Нічне небо, ліс, вогнище... все було прекрасно. Він відчував тепло випромінюване її губами, вони вабили його, і на якусь мить йому здалося, що окрім цих звабливих губ не було більше нічого. Цілий світ просто перестав існувати.

— Так, скромно зізнаюся, що я — навдивовижу великодушний парубок. Особливо якщо одній не надто обережній дамі страх як кортить здійснити... небезпечну паломницьку подорож.

Тес зберегла той малесенький проміжок, що відділяв їхні губи.

— Раз ти тут для мого захисту, — прошепотіла вона, — то ти тепер — мій особистий охоронець, рицар-тамплієр, еге ж?

— Ніби щось таке.

— А знаєш, — замріяно продовжувала вона, грайливо окинувши його поглядом, — згідно з офіційним статутом тамплієрів ти мусиш стояти на чатах цілу ніч, поки паломники сплять.

— А ти впевнена?

— Розділ шість, пункт чотири. Не віриш — перевір сам.

— Це нереально.

— Так що — зможеш вистояти на варті цілу ніч?

— Без проблем. Нам, тамплієрам, до цього не звикати.

Тес посміхнулася. І тут він нахилився і поцілував її.

Потім притиснувся до неї і їхній поцілунок став спрагло-жагучим. Вони наче розтанули одне в одному, випали з часу, думки відлетіли кудись далеко-далеко, і їх поглинув грандіозний і нестримний потік почуттів, запахів, присмаків... але раптом щось втрутилося, якийсь давно знайомий йому підсвідомий імпульс, що підштовхнув його розум до темних глибин душі, звідки виплив образ його убитої горем матері й чоловіка у кріслі, з мертво зроненими руками; на підлозі такий невинний, наче дитяча іграшка, пістолет, а на стіні позаду — бризки крові.

Рейлі несподівано відсахнувся.

— Що там? — мрійливо спитала Тес.

Він сів і внутрішньо напружився. Погляд його набув якогось одержимого, відстороненого виразу.

— Зараз... зараз це не надто слушна ідея.

Вона теж сіла, провела рукою по його волоссю, а потім прихилила його губи до своїх.

— Дозвольте з вами не погодитися. Я гадаю, що це — дуже добра і своєчасна ідея. — Вона знову його поцілувала, але тільки-но вони доторкнулися одне до одного губами, як Рейлі знову відсахнувся.

— Та ні, не треба. Я серйозно.

Тес обперлася на лікоть і ошелешено поглянула на Рейлі. Той сидів і пригнічено мовчав.

— О Господи, який же ти у нас серйозний! — Вона знову глянула на нього з-під лоба і безцеремонно хихикнула. — Чи не пов'язана, бува, твоя оця стриманість з Великим постом?

— Навряд чи.

— А що ж тоді? Ти — неодружений, скоріш за все — не голубий, хоча... — вона непевно махнула рукою, — зараз цим нікого не здивуєш. І наче я — не остання нечепура. Тоді в чому ж причина?

Рейлі не без великих зусиль намагався дібрати правильні слова. Він не вперше зіштовхувався з цим психологічним комплексом, але останній раз це було досить давно.

— Це важко пояснити.

— А ти спробуй.

— Я знаю, що ми ледве знайомі, і ти мені справді подобаєшся... може, я сам собі зараз зроблю шкоду, але, гадаю, дещо