Раймонд Коурі - Останній тамплієр

вигукувала, коли бачила орієнтири на місцевості, які збігалися з нотатками Аль-Ідріссі. Однак загалом її думки були зайняті не стільки подорожжю цього відомого мандрівника, як долею тих хоробрих рицарів, які йшли через ці краї сотні років тому.

Сутеніло, і їм довелося увімкнути фари. Дорога перетворилася на вузьку, всіяну камінюччям стежину.

— Гадаю, на сьогодні досить, — сказав Рейлі.

Тес звірилася з мапою.

— Та це вже недалеко. Залишилося миль двадцять-тридцять.

— Можливо, але скоро впаде темрява, і я не хочу налетіти на валун чи щось подібне, ризикуючи зламати вісь саме тут, серед поля.

Тес кортіло якомога швидше дістатися до пункту призначення, але їй довелося визнати, що він мав рацію, — в таких умовах навіть спущене колесо перетворилося б на велику проблему. Рейлі звернув зі стежини на відносно рівну ділянку землі й зупинив авто.

Вони вибралися з джипу і обдивилися довкола. Останні слабкі промені вечірнього сонця пробивалися крізь пасма рожево-сірих хмар над обрієм, в той час, як решта неба була чистою і безхмарною. Над їхніми головами з'явився місяць-молодик — він висів незвично близько.

Гори довкола них були незворушно тихими та безлюдними, і ця незвична для Рейлі тиша дещо бентежила його.

— Може, поблизу є якесь селище, де можна було б заночувати?

Тес знову поглянула на мапу.

— Поблизу нічого немає. Останнє селище залишилося за сім миль позаду.

Рейлі швидко оглянув місцевість на предмет її безпечності й вирішив, що вона є цілком придатною для ночівлі. Він попрямував до задніх дверей джипу.

— Нумо погляньмо, що там приготувала для нас наша людина у Стамбулі!

Доки Рейлі вовтузився з алюмінієвим каркасом і встановлював другий тент, Тес примудрилася розпалити невеличке вогнище. Незабаром вони вже наминали приготовлені Ертюгюлем їстівні припаси, запиваючи мінеральною водою шматочки бастурми та сиру «касері».

Рейлі побачив, як загорілися очі Тес, коли вона видобула з невеличкого картонного ящичка шматок локми і жадібно запхала його до рота, не звертаючи уваги на сироп, що стікав з пальців.

— Отой твій Кларк — як подарунок долі, — встигла промовити вона перед тим, як вкинути до рота іще шматок. — Покуштуй оце — дуже смачно. Я так і не встигла наїстися цього делікатесу, коли була тут востаннє. І не надто звертала увагу на те, що була тоді вагітна — все одно їла.

— А що тут робив у той час Венс? — спитав Рейлі, скуштувавши шматочок.

— Мій татко здійснював розкопки неподалік Араратської аномалії. Венсу страшенно кортіло подивитися, тож він запросив його сюди.

Тес розповіла, як 1949 року шпигунський літак У-2, повертаючись із розвідувального польоту над Радянським Союзом, зробив декілька фотографій турецької території, які на довгі роки заінтригували аналітиків з ЦРУ Врешті-решт стався витік інформації, і наприкінці дев'яностих років оприлюднення цих фотографій спричинило невеличку сенсацію. Високо у вірменських горах, трохи нижче від вершини, знаходилося дещо, схоже на корабель. На знімках крупним планом можна було побачити якісь подоби великих вигнутих дерев'яних брусів, що нагадували частину корпуса великого судна.

— Ноїв ковчег, — смутно пригадав Рейлі тогочасні газетні заголовки.

— Багато людей були просто зачудовані цією новиною, і мій татко теж. Однак проблема полягала в тому, що, незважаючи на завершення «холодної війни», цей район все іще залишався дуже вразливою територією. Ці гори знаходяться лише у дванадцяти милях від тогочасного радянського кордону, і менш, ніж у двадцяти — від іранського. Спробувати зійти нагору і подивитися — що то воно є таке насправді, дозволили лише обмеженій кількості людей. Серед них був астронавт Джеймс Ірвін. Той, що побував на Місяці й став одним із найвідоміших ново-навернених у християнство. Він зробив спробу сходження, щоб краще придивитися до цієї аномалії. — Тес зробила паузу. — Під час другого сходження він зірвався вниз і загинув.

Рейлі спохмурнів.

— А ти як гадаєш — це і справді Ноїв ковчег?

— Переважає думка, що ні. Просто скелясте утворення дивовижної форми.

— Але ж якої думки ти?

— Не знаю. Ніхто так і не дістався до нього і не помацав його руками. Але достеменно відомо, що історія про потоп і людину з судном, у якому він зібрав цілу купу звірів, розповідалася у писаннях, що сягають часів Месопотамії, писаннях, які з'явилися за тисячі років до Біблії. І це наштовхує мене на думку про те, що щось подібне дійсно колись трапилося. Звичайно ж, затоплений був не цілий світ, а якийсь значний регіон у якійсь частині світу. Якийсь чоловік пережив цей потоп, і його розповідь стала легендою.

У тому, як вона це сказала, було щось наперед визначене, остаточне. Ні, не те, щоб він вірив у існування Ноєвого ковчегу, але все ж...

— Дивно якось, — мовив Рейлі, явно розмірковуючи уголос.

— Що дивно?

— Я думав, що кого-кого, а археологів повинні вабити таємниці минулого, бо у них більш розкуті свідомість та уява, гостріша зацікавленість тим, що відбувалося у ті такі далекі й такі несхожі на наші часи... однак твоє ставлення є таким раціональним та аналітичним. Не можу судити напевне, але може такий підхід заважає відчути всю магію цієї справи?

Було несхоже, що вона вбачала у цьому якийсь парадокс.