Єва Гата - Сюрпризи долі

бурхливі романи виявилися нічим, бо так і не знайшов тої, яка б кохала мене так як ти, мій скарбе. Жодна з моїх муз ніколи не потребувала мене, їх вабили мої посади, гроші, тіло. На жаль, усі вони щиро кохали не мене, а образ, який собі вигадали. Ти єдина кохала мою душу і свято їй служила.

А тут, у цьому світі без тебе все було інакше. Довкола поселився суцільний неспокій. Мене дратувала кожна дрібниці, але мої почуття тепер нікого не хвилювали. Я зі шкіри ліз, щоб довести недолугість нового керівника, та всі спроби оберталися проти мене ж. Поступово навалювалася важка втома від постійної боротьби і програшів. Де поділося визнання? Воно зникло разом із посадою. Все частіше мене огортала туга, яка помалу перетворювалася на депресію. А тут ще якісь незрозумілі болі, негаразди в ділянці серця.

Що буде, якщо через хвилювання і недоспані ночі матиму інфаркт? Від однієї думки про хворобу в мене починалася паніка. Ось тут наш цапоногий божок познущався наді мною. До речі, слово «паніка» — саме від імені Пана. Він несамовитим вереском зі своєї печери наганяв переляк на оточуючих. Кажуть, що завдяки цьому греки перемогли персів у війні під Марафоном.

Недаремно страх є одним із найстрашніших гріхів, і не дай Боже його пізнати і оселити всередині себе. Але цього гада я теж, втративши пильність впустив у себе і він опинився в моїй душі. Я старію! Ні, я вже старий! І процес цей незворотний! Рятуватися, і то терміново!

Паніка наростала. Я хапався за будь-які поради, як потопельник за соломинку.

Хтось із доброзичливців порадив, що дуже корисно вставати о п’ятій ранку, робити зарядку, обтиратися холодною водою і в жодному разі не пити кави. Такий розпорядок був як кара, та чого не зробиш заради повернення молодості. Кожного ранку після обов’язкових процедур я довго і пильно вдивлявся в люстро, намагаючись віднайти зміни у своєму відображенні.

Незважаючи на суворий режим, натхнення зрідка все ж таки відвідувало мою самотню оселю. В ці короткі миттєвості щастя мені таки вдалося написати кілька рядків, сповнених болю і страждання виголоднілого серця. Вони кричали серед пустелі забуття, та їх ніхто не чув. Мої найкращі рядки з’явилися на світ під впливом Фрідріха. Пам’ятаєш, я тобі розповідав про «Жінку біля вікна». Це моя нещасна душа з надією вдивляється в сонячну далечінь. Здавалося б, так легко потрапити у барвисте проміння, варто лише зробити крок, та між мною і світом скляна шибка. Тоді ж і народився мій шедевр, моя гордість! Я потребував комусь передати свої почуття. Де є споріднена душа, що вислухає мій біль?

«Я ж ще цілком незле виглядаю, — переконував себе оглядаючи в дзеркалі своє тіло, — Жінки колись вмирали за мною, хіба щось змінилося? Маю великий життєвий досвід, а це прекрасна стать особливо любить.»

«Periculum in mora» [30], — пригадав улюблену сентенцію. Вибач, мила моя, що описую подробиці, та сповідь є сповіддю, не можна вилучати жодного рядка.

Я ожив. З чого почати? І тут прийшла на пам’ять секретарка Геля. Вона ж завжди була закохана у мене! Може, не все ще втрачено? Наступного дня я підійшов до неї впритул і обійняв за стан. Дурепа відсахнулася від мене, як від прокаженого. Що хотіла показати? Невже мій дотик був їй такий неприємний? Чи вирішила вдавати з себе дуже цнотливу і повибрикуватись?

Я знову її притяг, але моя колишня фанатка швидко вивернулася з моїх обіймів.

— Зварити вам кави? — запропонувала.

— Я кави не п’ю, — відповів із самовдоволенням.

— І що ви ще не робите? — вульгарно захихотіла.

— Не курю і не вживаю алкоголю.

— То й жінок не кохаєте?

— О, ще й як кохаю! І можу довести, — спробував її знову обняти, та вона відскочила вбік.

— Будете доводити одразу і тут? — ще вульгарніше зареготала.

— Чом би й ні?

— Гарне місце у нас тут для цього!

— Ну, тоді запрошую тебе до себе додому. Там і доведу.

— Сумніваюся, — злегка скривила губки.

— Чому це? — не міг второпати її намірів.

— Останнім часом ви взагалі нікому нічого не доводите. Вас взагалі ніде не видно. На жодній вечірці, — вона раптом споважніла і голос став напруженим.

— Ти, напевно, ніколи не відчувала самотності духу, від якого ніякі вечірки не рятують, — посерйознішав і я, спробувавши притиснути її поглядом.

— А що ж рятує? — відвела вона очі.

— Вірші.

— Невже щось пишете? Маю враження, що ні, — вона знову з викликом глянула на мене.

Від такого зухвальства мене ледь не пересмикнуло. Як цій шмаркачці язик повернувся таке сказати?! Ось до чого дійшло. Секретарка з претензіями на віршомазку і туди ж. Але я стримався. Лише криво всміхнувся:

— Asinus ad lyram. [31]

— Що? — перепитала.

— Та нічого особливого, так, спало на думку. Але… Якщо бажаєте, то дещо прочитаю із останнього. Ще нікому не читав, — вирішив її вразити.

— Правда? Тоді із задоволенням послухаю.

— Судіть самі.

Я витяг із кишені складені аркуші, вдягнув окуляри і почав читати свої останні, сповнені болю, вірші. Досі не існувало жінки, яка б не розтопилася від моєї поезії.

Геля уважно слухала.

— Дарую, — вручив я Гелі аркуші, — учіться.

— Дякую, — пробігла очима по рядках, — А чому ви не ставите розділових знаків?

У голосі чулася іронія.

— Поетові дозволено, — пояснив.