Єва Гата - Сюрпризи долі

На цьому я змушений перервати розповідь, хоча година ще не пізня. Хочу якнайдетальніше описати тобі своє світобачення. Сьогодні закінчується четвертий день моєї сповіді. Кожного ранку я прокидаюся іншою людиною. Це переосмислення життя. Я вже не той Георгій, яким був ще чотири дні тому. Щодня відчуваю разючі зміни, наче минули століття, а не години.

Колись я любив оцінювати чиєсь життя. Чужі проблеми завжди ясні, як Божий день. Мені видавалося, що роблю усе правильно, згідно з законом. Однак тепер, коли отримав нове бачення, ті ж самі закони розкрилися в іншому світлі. Ніколи не думав, що справжнє розуміння власного життя прийде до мене тоді, коли викладатиму його на папері. Тепер моя мета — послідовно, крок за кроком, із точністю до дня, а то й до хвилини відтворити думки, події та вчинки. Кожна дрібниця має свою причину. Її корінь криється далеко в надрах забуття.

Аналізую своє минуле і намагаюся його оцінити. Мало хто замислюється над простими істинами, допоки життя котиться за звичними правилами. Переоцінка цінностей настає тоді, коли поглянеш у вічі Смерті. От тоді все штучне і награне в одну мить тьмариться, а те, що здавалося величним, стає мізерним і нікчемним.

Моя найдорожча втрато, вибач що так звертаюся до тебе, не хочу бути пафосним, та не підберу кращого слова, щоб описати свій стан. Помалу моя розповідь підходить до кульмінації, яку навмисно намагаюся відтягти подалі.

Я вихвалявся сам перед собою, що поборов змія. Частково мав рацію, мені справді вдалося відрубати його щупальці, що грубо присмокталися до мого тіла. Відрубати — ще не подолати. Він продовжував жити і відкладати свої отруйні яйця гордині. А вона сліпить і не дає правильно сприймати навколишній світ. Я переоцінив себе і недооцінив ворога.

Ворог. Бачиш, щойно вжив це слово, як воно набуло особливого сенсу. Ще тоді я не хотів бачити у моїй коханці ворога. Та факт залишається фактом, між нами розпочалася війна. Ображена жінка може стати страшнішою за пантеру, задля помсти за приниження свого «я» вона ладна на будь-який підступний стрибок.

Наша війна триває понад рік. Каюся, недооцінив своєї супротивниці, вона ж виявилася лучником значно вправнішим за мене і стріли її були отрутніші за мої. На мене посипалися неприємності під виглядом різних перевірок. Без сумніву, якщо захотіти, то завжди виявляться якісь недоробки, а якщо їх і немає, то можна придумати.

Бухгалтер у мене був відмінний і тримав належний порядок, однак перевіряючі мали завдання знищити мене і таки знайшли зачіпку. Не вдаватимуся в подробиці, вони тут зайві, отож мене тимчасово зняли з посади. Почалися суди, я ретельно готувався до самооборони і майже виграв процес, та мої опоненти виявилися сильнішими, і мене понизили до заступника. Мою колишню патронесу не задовольняв такий плин подій, вона потребувала цілковитого знищення і тому не зупинилася.

Патронеса діяла дуже підступно: домоглася призначення Ярослава Гроха на моє місце. Не сумніваюся: між ними не було таких стосунків, як між нами. Він же років на десять, може навіть п’ятнадцять від мене молодший, хоча хто їх там знає. Вона ж бажала довести мою неспроможність жити без її підтримки, і показати, що моє місце на колінах. Щоб довести тому стерву, що не на того напало, я до останнього боровся і доводив правду всюди, на всіх рівнях, як міг.

Поки врешті таки не зрозумів, що програв. Вимушений був залишитися на другій посаді.

Знаєш, моя люба, як посада змінює людей! Почалося пекло. Ярослав Грох, мій новий шеф, поводився досить стримано, але в кожному його слові відчитувалося нагадування, що тепер не я, а він вирішує всі питання, хоча частенько прилюдно заявляв, що вдячний мені за слушні поради. Я пробував нагадати йому, що маю непоганий досвід, він зі мною погоджувався, та робив по своєму. Його дії були частенько хибними, мені здається, що і він це усвідомлював, проте вперто наголошував на своїй незалежності.

Довкілля разюче змінювалося. Особливо відчувалася відмінність у ставленні персоналу до мене. Колишні мої підлеглі з цікавістю спостерігали за стосунками між новим шефом і старим. Зникла та запопадлива люб’язність, якою колись так щедро змащувалися їхні слова. В їхніх очах часто відчувалася насмішка, і це мене виводило з рівноваги.

Найважчими стали ночі, коли залишався сам на сам зі своїми думками. Бувало, не спав аж до ранку, в думки постійно лізла якась маячня. Я стократ перемелював різні розмови, аналізував зненацька почуті слова, робив висновки, а потім знов повертався до попередніх роздумів, як у зачарованому коловороті. Я засинав зазвичай перед світанком, а потім ледь живий плентався на роботу. Цілий день сновигав, як у тумані, ввечері повертався додому з надією швидше лягти в ліжко і забутися, та все починалося знову.

Життя стало гидотним. Я перестав відвідувати вечірки, ходити у театр і в клуби. Пояснювати не буду, ти й сама розумієш, важко бути «лузером», хоча на перший погляд трагедії ніякої не сталося. Поступово я втрачав впевненість у собі і визначеність у своїх поглядах. Усе, що донині вважав непорушним, руйнувалося, як хатка з карт. Світильник поступово згасав. Та що казати, я перетворився на, втомленого життям чоловіка.

Музи забули дорогу до мене. Творчість в’янула без свіжої поживи. А звідки добути нектар, якщо довкола суцільний серпентарій? Вік брав своє, наступного року мала стукнути шістдесятка. Для чоловіків цей вік — наче ріка Рубікон, перейшовши яку, потрапляєш у інший вимір. Саме тоді виникає особлива потреба у старих друзях, родині, тих, хто пам’ятає тебе молодим.

Не хочу лукавити, я потребував любові, а найбільше мені бракувало тебе. Кохана моя, ти була для мене не лише дружиною, а й щирим другом. Ніхто так не бажав мені щастя, як ти. Так, мене постійно тягнуло шукати щось невідоме, хоча кожного разу отримував у нагороду тільки гіркоту розчарування. Усі мої