Єва Гата - Сюрпризи долі

class="book">Найближчого ж дня запросив її до себе додому. Ясна річ, що краще все залагодити без гучних і дражливих скандалів.

— Не розумію твоєї впертості, — холодно почала гостя ще у передпокої.

— Для мене об’єктивність понад усе. Якщо допускати нездар до нашого мистецького цеху, то ювелірна робота перетвориться на звичайнісіньке ремісництво. А якщо, не дай Боже, вони пролізуть у керівництво, то можна ставити хрест, — намагався пояснити.

— Його батько був відомим науковцем, його знали всі. Не думаю, що молодий Грох така вже й нездара.

— Природа часто відпочиває на дітях, — зло зауважив я, — коли бракує таланту, особливо приваблюють керівні посади.

— Не збагну твої песимістичні настрої, він непоганий спеціаліст, та й досвід у нього немалий, пропрацював цілий рік у Німеччині.

— А ти згадай міф про Фаетона, — злісно посміхнувся, здогадуючись, що гранд-дама поняття не має про що він.

— До чого тут міфи? — вирішила не здавати позицій.

— Та до того, люба, Фаетон був сином Аполлона, бога Сонця. Спочатку юнак не знав, хто його батько, а коли довідався, то гординя охопила його душу. Йому здалося, що сам став богом. Він випросив у Феба дозволу один день покерувати сонцем. Самозванець не побоявся вдягти батьківську корону і видряпався на колісницю. Він забув, що кіньми важко керувати. Ці нахраписті тварини вмить відчувають недосвідчену руку профана. Вони мов збожеволіли і замість спокійного бігу звичним шляхом погнали щодуху навмання куди їм заманулося. Сонячне проміння запалило Землю, усі з жахом завмерли в очікуванні катастрофи. Біда стала б неминучою, якби Зевс не вцілив у Фаетона своєю блискавкою. Аполлон цілий наступний день оплакував свого сина і не вивів Сонце на небо.

— Ну, й до чого твоє оповідання?

— Розумієш, такі самовпевнені люди дуже небезпечні, вони приносять шкоду собі й іншим.

— Дуже повчальний міф, та чому ти вважаєш, що він про Ярослава?

— Бо він думає: якщо його батько був відомим професором, то і він на таке тягне.

— А чому ж ні? Я маю дуже добрі відгуки. Тим паче, я пообіцяла.

— У мене своя думка і від неї не відступлю, — холодно підвів риску.

— Отже, ти не виконаєш мого прохання, — підвелася шановна пані.

— Цього разу ні, — хотів поцілувати її в руку, та вона її різко відсмикнула, — давай краще вип’ємо чаю з тістечками.

— Іншим разом. Мені час іти, — відчув льодяні нотки у її голосі.

— Ти не залишишся? — здивувався.

— Вам краще залишитися наодинці і добре обміркувати свою поведінку, — промовила вже біля дверей.

Після тієї зустрічі між нами запанувала не надто приховувана ворожнеча. Я постановив стати незалежним і чимшвидше вирватися з-під влади жінки, яка ще недавно була, як матір. Раптом у тій залежності уздрів я підступність змія! Приспала гадина мою пильність. Мені ж колись подобалося цілковито розчинятися і поглинатися цією особою, а вона хитро водила мене за руку, мов малу дитину.

Побороти рептилію, заборонити їй контролювати свою волю і думки. Мені здавалося, що як тільки розплющу її пащеку, то відразу звільнюся. Наївний дурень! Та ж вона столика. Відрубуєш одну голову, а в неї в запасі ще дев’яносто дев’ять і кожна бездоганно виконує свої функції.

«Роблю, що хочу», — остаточно вирішив. Щоб утвердити свій суверенітет, я запросив одну молоду пані в театр на прем’єру. Цим я заявив на весь світ, що старий союз вже розпався. Після вистави було прийняття, на якому я представляв усій мистецькій сметанці свою нову даму, загадково посміхаючись. Для всіх це стало дивиною, оскільки досі на всі заходи я приходив або сам, або зі своєю патронесою. Довкола крутилося доволі «доброзичливців», і хтось із них одразу доніс їй новину.

Луна не забарилася. Вже наступного дня зателефонувала.

— Як вистава? — запитала іронічно.

— Була б непоганою, як би артисти не перегравали, — стримано відповів і хотів ще щось додати, та вона урвала мене на післові:

— А мені здається, що то ти переграєш.

— В яком сенсі? — вдав, що не розумію.

— Ти забагато собі дозволяєш! — підвищила голос.

— Не розумію? — далі вдавав здивування.

— Не прикидайся дурником! Ти мене зневажаєш!

— Мені заборонено запрошувати давніх знайомих до театру?

— Та ні ж бо, ти вільний робити, що забажаєш.

— Дякую, ясновельможна пані, — наголосив на останньому слові.

— У тебе нахабний тон, — у її голосі відчувалася неприхована лють.

— А мені байдуже, що кому подобається, — дражнився.

Мене цікавило, якими будуть її подальші кроки.

— Та ти хам, милий мій! — вона вже кричала в трубку.

— Не влаштовуй мені істерик, я тобі не хлопчик-паж у коротеньких штанцях.

— Ти без мене ніщо, — прошипіла і кинула трубку.

Отак із колишніх коханців ми перетворилися на ворогів.

Не повіриш, хвиля обурення заполонила мене. Мені стало ненависним старе життя. Я був безкомпромісно послідовним: не лише не прийняв Ярослава Гроха на роботу, а й знайшов підстави звільнити його кузину.

Нічого не допомогло: ні вмовляння, ні погрози, ні сльози. Нещасну працівницю співпрацівники хвалили, як непоганого спеціаліста, та я був незворушним. Вже потім виявилося, що вона вагітна, і це так на неї вплинуло, що наступного ж дня опинилася в лікарні. Колеги намагалися мене розчулити, потім пробували переконати у недоцільності звільнювати добрих спеціалістів, нічого не допомагало, від ненависті до родини Грохів я мов збожеволів.

Я гордився твердістю свого характеру і святкував передчасну перемогу над Пітоном. Так поводяться лише справжні дурні: по-перше, я його не поборов, а по-друге, він передбачливо заклав яйця,