Єва Гата - Сюрпризи долі

— Цікавий підхід, — підсміхнулася.

Дурень, як би знаття, перед ким розсипав бісер! Брудні свині! Мої безглузді вихваляння породили такі отруйні плоди, що страшно й згадати.

За тиждень мене запросив Ярослав Грох до свого кабінету. Він начебто хотів зі мною порадитися, але я здогадувався, що у цій розмові криється якась небезпека.

— У нас передбачаються неприємності, попереду неминучі скорочення.

— І кого ж будуть обрізати? — саркастично запитав я.

— Важке питання, вас нам вдасться відвоювати, але з іншими колегами справи погані. Доведеться усіх пенсіонерів попередити.

— Наступного року я також вхожу у пенсійний вік.

— Та ж кажу, що рік можете не хвилюватися, я вас захищу.

— Не потребую чийогось захисту, я й сам за себе постою.

— Якби ж то так все було просто. Не та тепер ситуація, важко самому боротися, — фальшиво зітхнув начальник.

— Побачимо, — різко відповів.

Ярослав мовчав, він хотів ще щось сказати, та не наважувався.

— То ви для цього мене запросили? — не стримався я.

— Навіщо ви так, пане Крук? — спробував виправдатися.

Яка дволикість! Під виглядом намагання мене заспокоїти насправді робив навпаки. Мабуть, хотів налякати мене, щоб я боявся втратити останній притулок із голосною назвою «заступник». Це був відвертий натяк на те, щоб я вже заздалегідь готувався до «заслуженого відпочинку». Від цієї розмови мене закололо під серцем.

Я вийшов із кабінету начальника у передпокій і важко сперся до якогось стола.

— Вам погано? — раптом почув голос одного колеги.

— Та щось серце схопило, зараз мине, — не зміг приховати пригніченості.

— Підіть до лікаря, із серцем небезпечно жартувати! Щоб не сталося чогось гіршого.

— Ви маєте на увазі інфаркт? — озирнувся я на нього.

— Нащо вже аж так? Просто не завадить перевіритися, — ухилився від відповіді колега.

— Може й так. Мені справді не можна хворіти. Я тут сам. Доглядати нема кому. Краще вже швидко померти, — спробував наприкінці кволо всміхнутися.

— Ну ж бо. Не жартуйте зі смертю, вона сама знає, коли приходити. Ще покарає, як почує, — теж злегка всміхнувся він.

— Покарає? Смерть? Це ж як? — здивувався я, — Так чи інакше нікуди від неї не подінешся.

— Отож бо. Добре, коли вона приходить і швидко забирає, а якщо ні? Скільки немічних людей кличуть її, а вона не йде. Така ось кара.

— Так, справді страшно, — мене його слова дуже вразили.

— Не переймайтеся, наперед нема чого хвилюватися. Завтра підіть до лікаря. Візьміть лікарняний. Відпочиньте… І ще обов’язково відвідайте виставку.

— Яку?

— У галереї мистецтв від завтра — Арнольд Бйоклін.

— Правда?! Дивно! А як же ж я цього не знав?

— Про неї вже досить давно говорили.

— Треба ж. І я от уже віддавна хотів би пізнати його ближче. Колись у Берліні мене дуже зворушив його «Острів мертвих».

Раптом зі свого кабінету вийшов пан Грох:

— О, шановні колеги, добре, що ви тут. Мені щойно зателефонували і нагадали, що завтра відбудеться літературний вечір у приміщенні лекторію, прохання до всіх прийти. А вас, пане Крук, — звернувся до мене, — уклінно просив би особисто прийти і прочитати щось на ваш вибір, звичайно, якщо не маєте інших планів.

— Спробую, — стримано погодився.

Що значить «спробую»? Та я був на сьомому небі від щастя. Мені вже так довго бракувало сцени і овацій! Невже доля змилосердилася і підкинула ще один дарунок? Дарма, що у лекторії! Це краще ніж нічого. Треба поспішати додому і належно підготуватися. Я марив колишньою славою. Невже мені вдасться ще раз створити особливу атмосферу і побачити сльози на очах слухачів? А вони неодмінно будуть! Мої останні вірші про самотність ще ніхто не чув. Ось і настала їхня зіркова година. Усю ніч мені снився мій виступ. Завтра буде знаменний день, і ріка життя поверне своє русло.

Загалом я не помилився, однак усе пішло за цілком іншим сценарієм, ніж собі уявляв. Була сцена, були глядачі і був поет. Бурхливі овації. І раптом жорстока несподіванка! Ніж у саме серце. Після мене на сцену вискочила поетка-секретарка Геля. І було би ще півбіди, якби вона читала лише свою нікчемну лірику. Це ще можна було б стерпіти. Але ця дурепа взялася читати ще й пародії. І на кого? На мене. Судячи зі всього хтось напоумив, та й допоміг. Власних мізків у неї на таке б не вистачило.

Треба ж бути таким старим дурнем і розкрити душу пройдисвітці, та ще й подарувати рукопис. Гаразд, нехай Геля й мала на мене зуба за критику, але ж інші! Не розумію, чому її дурість так усіх розсмішила. Так, реготали, гиготіли з моїх віршів, моїх бідних дітей, народжених у таких муках. Перетворили мистецтво на полову.

Усіх тих нісенітниць навіть тобі не пригадаю, бо самі собою цілком безталанні. Хіба що запам’яталися декілька рядків, які своєю болючістю припечатували мою недолугу щирість і відвертість. Щось на зразок:

Рано вставав Кави не пив Про коми забув У віконце муз виглядав Жінок любив лиш у спогадах…

Як тобі? Світ перевернувся з ніг на голову. Чи кому потрібні таланти і мистецтво? Чи хто здатен їх вирізнити із повсякденного непотрібу, не те що вже поважати чи любити? І як пережити цілковите беззаконня під