Наталія Миколаївна Яковенко - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

в присутності кількох церковних ієрархів старшинську раду в Глухові, Петро І оголосив гетьманом стародубського полковника Івана Скоропадського. Напередодні виборів йому пропонували кандидатуру молодшого й енергійнішого чернігівського полковника Павла Полуботка, але цар відвів її з промовистою мотивацією: Полуботок надто хитрий, з нього може вийти другий Мазепа. Формально царське призначення виглядало, щоправда, як обрання: ім'я Скоропадського полковники, поставлені в коло, назвали самі (як запише очевидець, помолчав мало всі).

За день до виборів у Глухові провели імітацію страти екс-гетьмана. На майдані був встановлений ешафот з шибеницею, на нього ж поставили опудало, яке символізувало Мазепу. Меншиков і Головкін голосно зачитали вирок, а далі кат повісив опудало, попередньо зірвавши з нього стрічку кавалера Андріївського ордену.

На дев'ятини після символічної страти, 23 листопада 1708 р., одночасно і в Глухові, і в Москві було інсценізоване знамените анафемування Мазепи (відтоді церковну анафему на гетьмана проголошували понад 200 років по всіх церквах Російської імперії у першу неділю Великого Посту аж до її урочистого зняття за гетьманату Павла Скоропадського 10 липня 1918 р.). Це відбувалося в церкві у присутності царя, новообраного гетьмана та старшини при великому зібранні народу. Духівництво у чорному одязі несло свічки чорного кольору; кат, проволочивши через усе місто "тіло" символічно повішеного гетьмана, тобто опудало, затягнув його до церкви. Священики, обступивши "тіло" і виспівуючи псалми, обертали свічки полум'ям униз, а новгород-сіверський протопоп Афанасій Заруцький, котрий вів відправу, кінцем жезла ударяв опудало в груди, вигукуючи: "Анафема! Нехай буде проклятий!" Опісля "тіло" гаками було витягнуте з церкви, немовби на поталу псам.

* * *

Тим часом військові справи Карла XII і Мазепи складалися не найкраще. Просування шведської армії, яка в умовах надзвичайно суворої зими 1708–1709 рр. терпіла від браку помешкань і одягу, йшло тяжко. Реквізиції харчів і фуражу викликали опір населення: непоінформований про вищі наміри війни простолюд дивився на шведів як на окупантів. Закличні королівські й гетьманські універсали мало покращували становище: гетьман-лях був надто непопулярним у народі, і власне на цю антипатію спиралася царська контрагітація. Про Мазепу поширювали чутки, що він – таємний католик, що наміряється повернути Україну в польське ярмо, що в якомусь селі буцімто зірвав у церкві образ Богородиці, топтав його ногами й присягав на шведську віру. Вояки Карла як протестанти додатково наражалися на елементарну селянську ксенофобію, бо не хрестили лоба, не ходили до церкви, їли м'ясо в пісні дні, говорили незрозумілою мовою. Ворожість населення особливо посилилась після невдалої спроби Карла XII оволодіти на початку 1709 р. Слобідською Україною, коли в боях зазнали руйнації Краснокутськ, Котельва, Мурафа, Опішня.

У цій загалом маловтішній ситуації єдиною втіхою Мазепи стало те, що в березні 1709 р. на його бік перейшла Запорозька Січ, вічний опонент гетьмана впродовж усіх довгих літ його правління. Колишніх ворогів помирила спільна антиросійська позиція, тож кошовий Кость Гордієнко, розбивши по дорозі кілька московських залог, 6 квітня 1709 р. привів 8-тисячне військо до ставки Карла й Мазепи. Відповідь Петра І на дії запорожців була швидкою і рішучою. На початку травня на бунтівну Січ рушив 2-тисячний полк Яковлєва. Спускаючись по Дніпру, Яковлєв спершу спалив козацьке містечко Келеберду, далі вирізав близько 3 тис. мешканців запорозької фортечки Переволочна, розташованої нижче впадіння Ворскли у Дніпро, і спалив річкову флотилію січовиків, що стояла тут же на переправі. Після цього, 25 травня, завдяки зрадницькому посередництву компанійського полковника Гната Галагана, який царським словом обіцяв недоторканість Січі, Яковлєв без бою оволодів і самими січовими укріпленнями. У полон потрапило 300 запорожців, котрих було наказано тут же по достойности казнить. Так наближався момент вирішального шведсько-московського зіткнення. Сили обидвох сторін стягалися до Полтави. Карл XII розраховував, оволодівши містом, забезпечити свою армію провіантом і амуніцією (ще з часів Мазепи у тутешній фортеці були зосереджені великі запаси харчів, фуражу, пороху й одягу). Водночас взяття Полтави дозволяло б встановити контроль над басейном р. Ворскли, а отже – і над зручною річковою переправою через Дніпро у Переволочній, а це, своєю чергою, полегшило б безперешкодний зв'язок з Кримом, Туреччиною і польськими загонами Станіслава Лєщинського. Однак спроби взяти фортецю облогою й штурмами ослабленим шведським полкам на вдалися. Врешті на світанку 8 липня (27 червня за ст. ст.) 1709 р. обидві армії зійшлися у відкритому бою на полі біля с. Яківці під Полтавою. Битва тривала всього кілька годин, і ще до полудня шведська армія була розгромлена: її втрати рахувалися на 9 тис. загиблих і понад 2800 полонених. Причина страхітливої поразки доти непереможного героя Карла XII, яка змінила політичну карту Європи, висунувши на одне з перших місць Росію і фактично назавжди підірвавши міць Польщі й Швеції, донині дебатується істориками як певного роду феномен. Сили противників чисельно були нерівними (шведсько-козацька армія нараховувала до 25 тис. вояків, а військо Петра разом з козаками Скоропадського – понад 42 тис.), однак фінал бою вирішила не ця обставина. Вважають, що фатальну роль відіграло те, що Карл, легендарний вождь, один вигляд якого підносив дух солдат, не зміг особисто очолити військо. Напередодні він був тяжко поранений у ногу, після операції лежав п'ять днів непритомний, а в день битви його возили по позиціях на ношах. Між генералами, котрим було довірене командування, панувала ревнива незгода, а, окрім того, вони просто не звикли в критичних ситуаціях давати собі раду самі. До всього, у якийсь момент гарматне ядро розірвалося під ношами Карла, вони розламалися навпіл, і король упав, знепритомнівши. Військові здалося, що його вбито, і це стало поштовхом до загального безладдя і втечі.

Карла вдалося всадити до карети, а водночас розпочати організований відступ до дніпровської переправи на Переволочній. Однак пороми й запорозькі човни, що стояли на переправі, як уже згадувалося, були спалені під час руйнування Січі. Після довгих умовлянь генерали переконали Карла, аби він у супроводі прибічної гвардії в ніч з 10 на 11 липня переправився через Дніпро, прямуючи в турецькі володіння, а головний відділ з 13 тис. вояків мусив лишитися для прикриття; надвечір 11 липня він капітулював. Разом зі шведами на момент капітуляції знаходилося близько 3 тис. козаків, з яких у полон потрапило не більше 500, бо решта, знаючи, що пощади їм не буде, кинулась у річку, долаючи її під обстрілом уплав. Ще близько 2 тис. козаків (переважно запорожців Гордієнка, які, власне, й роздобули кілька човнів та влаштували пором для перевезення короля і гетьмана) переправились у почті Мазепи, котрий відступав разом з Карлом. 18 липня поблизу Очакова втікачі перейшли турецький