Юрій Володимирович Сорока - Хотин

Сагайдачний стояв на окопі і мовчки поглядав на козаків, що поверталися до табору після чергової нічної вилазки. Йшли похмурі, брудні й стомлені, несучи на плечах клунки зі здобиччю. На арканах вели кілька верблюдів, що байдуже пливли у ранішньому мороці, вгинаючись під вагою загорнутого у парусину наметів скарбу. Позаду несли на кобеняках десяток убитих і поранених. Тамуючи стогін, шкутильгали ті, чиї рани були дещо легшими.

Хтось підійшов, став поруч і відкашлявся. Сагайдачний підвів очі. Поряд із ним стояв Семен Шило. Так само мовчки поглядав на примарні тіні, що текли і текли повз них до табору і жаданого перепочинку.

— Як цього разу? — запитав гетьман.

— Так собі. Не спить турок. Ми тільки до них — уже вереск підняли. Побили їх трохи, звичайно. Мабуть, не менше, ніж сотню, але… Он верблюдів узяли, десятки наметів. Одяг, сяке-таке. Ні пороху, ні хліба не знайшли, у них самих вже туго. Мої хлопці язика взяли, каже, мовляв, голодують. І пошесть пішла у них, пронос кривавий…

— Видихується Осман, — задоволено гмукнув Сагайдачний.

— Напевне. Але нам що з того, самі кволі.

— Знаю, Семене, знаю! Хай терплять.

— Вони й терплять. На день по два сухарі, багато не навоюєш. Про Віденського нічого не чути?

— Я те саме чув, що й ти.

— Зрозуміло. А я думав, може, пани-ляхи щось тобі скажуть.

— Мовчать.

Шило співчутливо кивнув головою.

— Ну добре, батьку. Піду я грязюку змию та перепочину кілька годин.

– Іди, відпочивай.

Сагайдачний повернувся і попрямував до свого намету, на ходу поглядаючи в бік турецького табору. Там уже палали вогні, долинав далекий гомін, крики і плач жінок. Черговий напад козаків підняв на ноги добру половину ворожого війська.

Біля гетьманського намету його очікував польський гусар. Здалеку помітивши Сагайдачного, він кинувся до нього. Від гетьмана не заховалося те, що шляхтич був схвильований і дещо розгублений.

— Маю наглу справу до ясновельможного пана, — вклонився він Сагайдачному.

— Слухаю вас.

— Ясновельможний пан коронний гетьман дуже хворий. Хоче вас бачити.

— Знову припадок?

— На жаль, гірше. Боюсь, його ясновельможність при смерті.

— Гаразд. Зачекайте хвилину, я їду з вами.

Сагайдачний гукнув джуру і наказав сідлати коня. За хвилину він уже трясся в сідлі, скачучи риссю поряд із гусаром.

— Що з ним? — запитав у поляка.

— То не знам. Але пан лікар сказав, що йому залишилося жити лічені години. Він одразу ж наказав зібрати Любомирського, Собеського, Владислава і вас, ясновельможний пане. Треба поспішати.

Сагайдачний замислився. Про хворобу Ходкевича він знав, але не припускав, що це так небезпечно. Тепер він пригадав, що не бачив коронного гетьмана ще від шістнадцятого вересня, коли в того була військова нарада. І ще тоді він виглядав кволим і хворобливим. Сагайдачний не приглянувся тоді до цього. Його більше цікавив стан військ, відсутність припасів. Та й що гріха таїти, своя рана не давала спокою. Рука не гоїлась, а з рани почав витікати гній. Знахарі й лікарі обдивлялися, прикладали мазі, примочки, припалювали, та все марно. Рука почала синіти і боліла нестерпно. Іноді він навіть ховався від підлеглих, щоби ті не помітили, яких мук він зазнає.

Але звістка, що Ходкевич при смерті, насторожила і схвилювала Сагайдачного. Адже про це миттєво дізнаються турки. А це означає нові атаки, може, й ще більші, ніж раніше. А чим їх відбивати? Пороху і куль обмаль. І до цього нечисленна армата тепер ще вдвічі поменшала: гармати одна за одною виходили з ладу… Виходило, що смерть Ходкевича призводила до поразки у війні? Думки, наче птахи у клітці, бились у голові Сагайдачного. Що ж діяти? Відійти, поки не пізно, рятуючи козацьке військо? Ні! Не годиться. Не те козаки на Раді вирішили, і він сам їм це провадив. Треба стояти, що б там не було. А як стояти? Якщо Осман завтра підніме двісті тисяч війська в бій, вони зметуть їх у Дністер, наче пір'їну! Хоча, може, й не скинуть. До цієї пори якось не скинули, то й надалі не все вирішено. Щоправда, сили вже не ті, але й турки охляли. Напевне, більше, ніж хто завгодно. Скільки тисяч вони перед козацькими окопами у фосах залишили?

«Будь що буде! Стояли і надалі стоятимемо. А там, як Бог дасть…» — вирішив Сагайдачний.

А коні вже гучно стукотіли копитами по дубових дошках містка, що вів до відчинених воріт замку.

Опинившись на подвір'ї, Сагайдачний притримав коня. Перед дверима комендантського палацу стояв натовп. Палали смолоскипи, освітлюючи невеличке подвір'я замку. Похмурий вересневий ранок ще не встиг опанувати цей мурований з каменю колодязь. Долинали плач і гомін. Десь у нетрях палацу, за вузькими вибитими у грубезних стінах вікнами ченці розтягували мелодійну латинь молитви.

— На рани Боскі! — вигукнув розгублено гусар, який супроводжував Сагайдачного. — Ми спізнились!

— Бачу, — похмуро відповів той. — Треба готуватися до бою.

Він повернув коня і чвалом погнав його у зворотному напрямку. Повз нього у напрямку замку бігли стривожені офіцери і жовніри польського війська. Почав накрапати дрібний холодний дощ, який за відсутності вітру обіцяв затягнутися надовго…

Сагайдачний згадував ті часи, коли вперше почув про Яна Кароля Ходкевича, і не міг пригадати. Багато років він був у перших лавах польського лицарства, мав на своєму рахунку чимало славних перемог. Що й казати, слава польської зброї тих часів багато в чому завдячувала талановитому полководцеві, яким був Ходкевич. Серед перемог були й такі, що їх Сагайдачний не міг віднести до розряду славних… Придушення селянських, а головне, козацьких повстань, ріки крові й тисячі замучених… Але чи був Ходкевич гіршим від інших? Навряд чи. Магнат аж до самих кісток. Один із безкінечного ряду Вишневеньких, Жолкєвських, Конєцпольських, Любомирських, Потоцьких і ще сотень інших.

Закінчилась ера Ходкевича. Тож як би там не було, ставало сумно. Але сумувати Сагайдачний не мав часу. Він їхав повз козацькі позиції, окопи, які під дощем перетворювалися на гори багнюки. Поглядав на змарнілі козацькі обличчя, на їхній сивий від бруду одяг, на худих, що можна було порахувати ребра, коней. І сумом за це все переповнювалося його серце. А вони весело позирали на нього, підкручували намоклі вуса. Кожен намагався виглядати бадьоро, по-козацьки. І підлітали вгору шапки, що з них стікали струмочки води. А він їхав, через силу посміхаючись. Високо підіймав гетьманську булаву…

Злетіло кілька днів, що були найщасливішими в житті Юстисі. Як річкова вода, сплили вони й стали минулим. Не помічала вона ні похмурої погоди, ні підозрілих поглядів челяді, лише його, єдиного