Юрій Володимирович Сорока - Хотин

— Коли це було? Тепер ось лише дощі.

— Ну й що з того? І вони прекрасні по-своєму. Коли на вулиці дощ і мряка, так добре сидіти поблизу каміна. Слухати, як потріскують дрова, і дивитися на Смотрич. Який він не схожий у різні пори року!

— Ти вмієш бачити добре навіть у похмурих днях.

— Це завдяки тобі… — Юстися уткнулась обличчям у груди коханому. — Максиме!

— Що, горличко?

— Максим… У тебе таке чудове ім'я.

– Ім'я як ім'я.

— Ні, воно особливе. Це ім'я пішло від давніх римлян. Тисячу років воно чекало на тебе. Бо ти такий великий і сильний! Тебе не можна було назвати іншим іменем.

Максим ніжно поцілував Юстисю в червоні уста. Пестив рукою шовковисту шкіру на її обличчі.

— А ти навіть не сказав мені тоді своє ім'я, — продовжувала Юстися. — Чому?

— Я не думав, що воно тобі цікаве. Зате я знав твоє. Воно зігрівало мене холодними ночами і додавало сили на полі бою.

— Бідний мій, бідний! — вона гладила його страшні шрами. — Весь порубаний! Як же ти живий ще, милий? Хіба можна так не берегти себе? Я так за тебе боялася! Молилась і день, і ніч.

Десь у нетрях будинку почав бити годинник, мелодійним дзвоном відмірюючи північ. Спляче місто охопила повна тиша.

— Навіщо я тобі? — раптом запитав Максим.

Вона відповіла не відразу. Звелася на лікоть, граційна у примарному світлі, яке лилося з вікна, і подивилась на нього довгим поглядом.

— Не знаю. Правду скажу: намагалась я тебе забути. Гнала від себе згадки, душила в собі почуття. Боялася його і боялася, що воно минеться. Це було так важко! Особливо, коли була з Мареком… Вибач. Були дні, коли я думала, що божеволію. Це було спочатку. Думала навіть бігти за тобою на Січ… Але ж це безглуздо. Не подолала б я Дике Поле. Тому і сиділа тут. Але знала, що як побачила твій погляд, то вже до смерті не забуду. Ти будеш сміятись, але я в уяві сварилась із тобою. Кричала, щоби не турбував мене, відпустив… Стояв перед очима блідий, закривавлений… А я навіть не знала імені…

Вона затихла і лише часто дихала, притискаючись до нього всім тілом і дрібно тремтячи.

– І я ніяк не міг забути тебе, зіронько моя ясна. Снив мало не щоночі. Хотів бачити хоч один разочок, хоч краєм ока! І теж боявся…

— Лицарю мій! Чого ж ти боявся?

— Боявся, що побачу в твоїх очах зневагу. Це було б гірше смерті, гірше неволі агарянської. Адже ти нічого про мене не знаєш. Я повинен розповісти тобі багато чого…

— Це все пусте, чого я не знаю. Головне, що ти зараз поряд зі мною. Чи могла я бажати більшого?

— Зачекай, кохана. Я не завжди був таким, як тепер. Я народився хлопом пана Грабовського… Від нього й утік на Січ.

— Мені байдуже. Забери мене з собою!

— Це ще не все. Я бився з Грабовським на герці…

— Що?! О, ні! Ти вбив його, убив за мене?

— Ні, зіронько, ні! Це було випадково. І не вбивав я його. Повчив чемності трохи… Він загинув у бою з татарами, присягаюсь!

Юстися з полегшенням перевела подих.

— Дякую тобі, Боже! Коханий мій, не змогла б я жити з тобою, якби знала, що він загинув від твоєї руки.

Вона трохи помовчала. Потім зазирнула йому в очі.

— Ти забереш мене з собою, Максимочку?

— Ти хочеш цього?

— Хочу! Дуже хочу!

— Там усе не так, як у вас. Чи не проклинатимеш мене потім? — Максим сказав це і раптом замовк. Він відчув, як йому на обличчя впала гаряча сльоза, потім ще одна і ще.

— Ти плачеш, ясочко?

— Не переймайся, козаче, — почув голос, що раптом став чужим. — Я тебе ні до чого не зобов'язую. Якщо нема мені місця поряд із тобою, облиш згадувати про все, що чув від мене. Ти вільний.

— Що ти, горличко! — Максим почав укривати поцілунками її мокре від сліз обличчя. — Хіба я мав на увазі, що не хочу тебе забрати? Та хочу всім серцем! Боюся лише, що не зможу дати того, чого ти достойна, що маєш серед вельможної шляхти… Та то пусте! Поїдемо разом на тихі води, на ясні зорі. Не плач лишень!

Юстися рвучко притислася до нього.

– Іди ж до мене, козаче! Візьми мене! Зараз, негайно!

Ніч минула відносно спокійно. Лише під ранок Микиту розбудив кремезний Келеп, жбурнувши на землю поряд зв'язаного татарина. Той щось мугикав, силкуючись виплюнути брудну ганчірку, що слугувала за кляп. На заюшеному кров'ю обличчі відбивався вираз звірячого жаху.

Микита рвучко звівся і протер долонями очі, струшуючи із себе залишки сну. Оглянув бранця, що тріпав кривими ноженятами, намагаючись встати. Нарешті той звівся на коліна, але жовтий чобіт Келепа з глухим стуком пожбурив його на землю.

— Що це? — підвів голову Микита.

— Пластуна упіймав. Допитати б, — Келеп, як завжди, говорив коротко. Його вкрите зморшками темне від загару обличчя, здавалося, ніколи не знало, що таке посмішка.

— Ну то хоч кляп витягни.

Келеп зігнувся і показав татарину пудовий кулак.

— Я тобі, курво, поверещу. Бачиш ось! — і висмикнув із беззубого рота ганчірку.

— Що ж ти тут робив? — запитав Микита, пригадуючи татарські слова.

Нічого нового від татарина не почули. Він слово в слово переказав те, що говорили напередодні бранці драгунів. Микита вислухав плутані речі, поставив кілька питань і повернувся до Келепа.

— Нічого нового. Чекають, поки вирушимо до Хотина, кляті. Тут лазив, бо мурзак наказав нас порахувати. Відведи його до Віденського, може, там що випитають.

— А на дідька? У них цього добра достобіса. Ще вчора трьом голови постинали. Що ми самі не зможемо? — Келеп однією рукою підняв татарина у повітря. — Я би їх голими руками душив, не натішився б.

— Ну, то роби як знаєш, — знизав плечима Микита.

Келеп махнув головою і поволік полоненого на насип.

Там кинув його на землю, став на груди ногою. Татарин зрозумів, що діється, і щосили заволав, благаючи ламаною українською мовою помилування. Та за мить короткий помах шаблі обірвав його шалений зойк. Долинало лише шурхотіння землі під ногами і плюскіт крові, що тугими струменями вихлюпувалась із безголового тіла. Келеп мовчки обтер шаблю полою жупана і кинув її у піхви. Потім відіпхнув мертве тіло ногою. Воно поволі сповзло у рів. Передчасно розбуджені козаки щось невдоволено буркотіли, щільніше загортались у кожухи та жупани, ховаючись від ранкової прохолоди.