Павло Архипович Загребельний - Юлія, або Запрошення до самовбивства

не відстоював, не боровся за них, не боровся і не виборював у суворої долі, а тому щоразу втрачав, хоч і знав, які болісні й тяжкі ті втрати, які невідшкодовні й трагічні. Дбав про власне задоволення, про власний спокій, захищав себе, а слід було захищати їх, відстоювати, битися, розпанахувати душу, лягати трупом!

Чого не бережеш, те втрачаєш. Назавжди. Навіки. Не вони спровинені перед ним, а він перед ними.

Винний і проклятий!

Пригода остання

ВІЗАНТІЯ

Коли ж душа не пізнала себе і того, що вона причетна до вищої гідності і поставлена вільною, то рабськи служить тілу і втрачає свою свободу. І її велике око природа вкриває полудою, і воно вже не світить.

Михайло Пселл. Про всіляку науку. XII ст.

Що всіх нас рятує, то це затаєне життя, що має мало спільного з щоденним і астрономічним, прихований могутній потік, який вберігає нас від безладності в спробах конформізму або пересічного бунту; це мовби нескінченна лавина черепах, чий спротив побутові ніколи не завмирає, бо рухається вона в темпі запізнення, навряд чи зберігаючи якийсь зв ’язок з нашим особовим посвідченням, фото три на чотири на білому тлі, з життям, як з чимось чужим, але про яке однаково ж треба дбати, як про дитя, що його полишили на вас, доки мати клопочеться по господарству…

Хуліо Кортасар. 62. Модель для збирання (М.: Радуга, 1985, 71)

Цей стамбульський ресторанчик на нижньому поверсі Галатського мосту чимось схожий був на паризькі галабурди п’ятнадцятого століття, коли весь християнський світ в потрясінні від взяття Царгорода турецьким султаном Мехмедом Фатіхом (1453 рік) мовби збожеволів, забув про устійнені моральні засади, про святість, про звичайну людську порядність і коли в самому центрі Парижа найпопулярнішим був готель і ресторан якоїсь пані де Брюєр, що звався «Під чортячим бздом».

Тут було справді чортяче бздо, на горішньому поверсі мосту котилася нескінченна залізна армада автомашин і автобусів, все це гриміло, гучало, чхало, плювалося, смерділо майже пекельними димами, свинцевою безнадійністю і приреченістю, а внизу, за маленькими столиками, поставленими майже над самою водою Золотого Рогу, з раннього ранку до пізньої ночі висиджували чоловіки, пили «єні ракію», дуже багато пили, але ще більше їли (масні руки, масні губи, масні очі), гриміли голосами гучніше за іноземні туристські автобуси вгорі на мосту, але не обговорювали світових проблем, не було мови про валютні заробітки в рабських наймах у Німеччині або Франції, ісламська порядність забороняла навіть щонайменші згадування про жінок, які не належать співрозмовникам, бо жінка належить чоловікові, який може їй належати за його згодою і бажанням, але не за її примхами і веліннями, хоч би вона була найбагатшою в світі.

А що таке наш світ? Це велика гра, в якій досягає успіху той, хто засвоїв і опанував усі її правила.

Шульга шкодував, що не знає турецької. На чужині людина живе лише частиною душі. Є мова буденного спілкування, яку досить просто вивчити, але є ще мова роздумів, і мова снів, і мова спогадів, все це дається від народження з таємничих глибин материнського лона, тйму ніякі переселенці, емігранти, перебіжчики й перекинчики ніколи не зможуть досягнути повноти життя в чужій землі і так і вмруть там людьми ніякими. Бо національна душа може бути тільки в національному тілі.

Власне, Шульга прибув до Стамбула не ради того, щоб розв’язувати проблеми адаптацій, пристосувань і людської безпритульності. Це була суто ділова поїздка, та водночас вона не належала до поїздок звичайних, сказати б, рутинних, бо досі він мав справу з Європою, а Туреччина, ця химерна, загадкова країна, зачепившись за маленьку закраїну Європи, належала все ж таки Азії, а до того була трагічно пов’язана історичною долею з його Україною.

Київський князь Олег, прибивши свій щит на брамі Царгорода, примусив всемогутніх візантійців укласти з ним мирний договір. Тоді великий гетьман України Богдан Хмельницький, скориставшись з того, що матір’ю малолітнюю турецького султана Мехмеда була українка, звана в Туреччині Турхан–хатун, продиктував пихатій Порті свої умови про поділ Чорного моря між двома державами: султанською Туреччиною і незалежною Україною. І все. Більше нічого. Україна зблиснула на тисячолітніх обріях, мов загадкове небесне тіло, і щезла на віки цілі, провалилася в безвісті, і тільки стогін з безодень, плач і зойк, «плачуть–тужать козаченьки в турецькій неволі…».

Шульга приїхав до Стамбула від незалежної держави Україна, по–справжньому незалежної за всі віки і тепер уже навіки. Два роки тому Радянський Союз розвалився остаточно й безповоротно, Україна обрала президента, парламент, розсилала по всьому світу своїх повноважних представників, тоді настала ера (в темпі крещендо, як сказали б музиканти) офіційних і державних візитів, парламентських і урядових делегацій, банального ярмарку марнослав’я, де нічого не купують (бо ні за що) і не продають (бо нічого), а тільки хизуються так званою незалежністю, все демонстрування якої зводиться до американських піджаків з натиканими на них до самих вух голови парламенту ґудзиками та змінюваних по п’ять разів на день американських же галстуків президента… Здається, в Туреччині незалежні українці вже встигли покрасуватися американськими галстуками і гудзиками ще до приїзду сюди Шульги, та це його, власне, й не обходило, бо він прибув сюди вже не від кіл урядових і офіційних, а від ділових кіл, як президент концерну «Інтерелектро», для переговорів з двома турецькими транспортними компаніями про відкриття залізничного сполучення між Києвом і Стамбулом. Мова йшла про експрес майже такої ваги, як легендарний експрес Берлін — Багдад. Але тоді йшлося про елементарну німецьку експансію на Близький Схід, а тепер тільки про нове партнерство новонародженої європейської держави з одним з найбільших центрів азіатської цивілізації.

Шульга прилетів до Стамбула разом з залізничним генералом. Мізерний чоловічок з мізерним світосприйманням. «Рухомий состав ми забезпечимо, — белькотів він, — знайдемо вагони–люкси і все, що треба, а остальне — це вже хай турецька сторона…» У Шульги була енергія. Без енергії сьогодні немає нічого. Навіть ота продубльовано–президентська (Америка — Росія) «червона кнопка» без енергії, як хук у шашках. Кілька днів їм показували Стамбул, тоді возили в прадавню турецьку столицю Бурсу, в славетну персикову долину, на Дарданелли і острови Мармари, перемови про експрес Київ — Стамбул (для турків навпаки) велися в суто східній манері: повільно, зовні мовби ненав’язливо, але згодом ти відчував, ніби занурюєшся в якусь трясовину, в медузячі драглі, в бездонні пропади, тебе заколисували словами, з тобою не сперечалися, з тобою ніби згоджувалися і навіть дякували