Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

Нушейна охопила та тривога, яку відчуває всякий, хто стикається лицем до лиця з лиховісною й непоясненною примарою. Воістину, не людська рука накреслила той знак мумії, схожий на символ якоїсь чужинської зовнішньої планети, що ось-ось вторгнеться поміж домів його гороскопу. Тут, як і у пришесті трьох нових зірок, відчувалося чиєсь потаємне втручання. Чимало годин він марно силкувався розв’язати цю таємницю, одначе в усіх його книгах не знайшлося нічого, що могло б його просвітити, адже в історії астрології, вочевидь, не було жодних прикладів такої пригоди. 

Упродовж наступного дня від світання до смеркання Нушейн був заклопотаний обчисленням і записом тих доль, які небеса визначили деяким мешканцям Уммеоса. Зі звичною копіткою ретельністю завершивши розрахунки, звіздар іще раз розгорнув власну карту, хоч пальці його при цьому й тремтіли. Моторош, близька до паніки, охопила його, коли він побачив, що брунатний ієрогліф більше не стояв на березі аркуша — зараз він, подібний до постаті, яка сягнистим кроком простує вперед, розташовувався в одному з нижніх домів, і досі спрямований у бік Пса, немов ішов у наступ на той висхідний знак. 

Відтоді астролога лихоманило від святобливого страху та цікавості, як спостерігача за якимось фатальним, але загадковим знаменням. Ніколи впродовж тих годин, що астролог провів у глибокій задумі над своїм гороскопом, зі знаком-зайдою не відбувалося жодних змін, а втім, кожного наступного вечора, дістаючи свою карту, Нушейн бачив, що мумія ступила вище, у черговий горішній дім, опиняючись щоразу ближче до Пса… 

І ось настав час, коли фігура мумії постала на порозі дому Пса. Лиховісний ієрогліф, сповнений таїни і загрози, які астролог досі не міг осягнути за допомогою своїх віщувань, здавалося, чекав, поки ніч спроквола промине і, врешті, буде вигаптувана сірими нитками світанку. А тоді, надміру виснажений тривалими студіями та нічними бдіннями, Нушейн заснув у кріслі. І жодні видіння не потривожили його сон, а Мозда подбав, аби не турбувати свого господаря; і жоден відвідувач не підіймався того дня на його горище. Тож і ранок, і полудень, і пообіддя проминули, а Нушейн і не помітив їхнього плину. 

Увечері його розбудило гучне й тужливе завивання Ансерата, що долинало з найдальшого закутка кімнати. Збентежений астролог, ще не встигнувши розплющити очей, відчув сильний запах гірких прянощів і всепроникний дух натру255. А тоді, не до кінця змівши з очей туманний серпанок сну, він побачив у жовтавому світлі запалених Моздою свічок якусь високу, подібну на мумію постать, що мовчки чекала, стоячи коло нього. Голову, руки і тіло тієї постаті щільно сповивали поховальні покрови кольору бітуму, але від стегон і нижче їхні згортки розмоталися, й фігура стояла, подібно до ходака, виставивши одну брунатну висохлу стопу перед іншою. 

Жах прискорив биття Нушейнового серця, й збагнув астролог, що ця загорнута в покрови постать, яка була чи то трупом, а чи то фантомом, достоту нагадувала химерний ієрогліф, який з’явився на карті його долі та переходив від дому до дому. І тоді зі щільних сповитків тієї прояви долинув голос, який невиразно мовив: 

 — Приготуйся, о Нушейне, адже я — перший проводир у тій подорожі, що була провіщена тобі зірками. 

Ансерат, скулившись під астрологовим ліжком, досі завивав зі страху перед гостем; і побачив Нушейн, що й Мозда намагався сховатися там у товаристві пса. Хоч і пройнятий холодом неминучої смерті й гадаючи, що проява ця і є самою смертю, Нушейн підвівся із крісла з гідністю, притаманною астрологові, яку він зберігав усе життя у всіх поневіряннях, яких йому так щедро вділила мінлива доля. Він підкликав Мозду та Ансерата з їхнього сховку, і ті двоє скорилися йому, хоча й невпинно щулячись зі страху перед темною, закутаною у погребові покрови мумією. 

Тепер, коли за його спиною стояли товариші, що розділяли з ним свою долю, Нушейн обернувся до гостя. 

— Я готовий, — сказав він, і тремтіння у його голосі було майже непомітним. — Однак я волів би взяти із собою дещо зі свого майна. 

Мумія похитала сповитою покровами головою. 

— Найліпше буде, коли не братимеш із собою нічого, крім свого гороскопу: адже, зрештою, лише його ти збережеш. 

Нушейн схилився над столом, де залишив свою нативну карту, і, ще не почавши згортати папірус, помітив, що ієрогліф мумії безслідно щез. Складалося враження, ніби накреслений символ, перетнувши його гороскоп навскіс, матеріалізувався у постаті його гостя. Але на нижньому березі, у віддаленому протистоянні до Пса, з’явився ієрогліф кольору морської хвилі, що зображав химерного водяника з хвостом, як у коропа, і напівлюдською-напівмавпячою головою; позаду водяника був чорний ієрогліф у вигляді невеликої баржі. 

На мить Нушейнове здивування перебороло страх, але він обережно згорнув карту і випростався, тримаючи її у правій руці. 

— Ходімо, — мовив проводир. — Коротким є твій час, і мусиш ти пройти крізь три стихії, які оберігають обитель Верґами від непризначених відвідин. 

Ці слова певною мірою підтвердили астрологові віщування, однак його майбутня доля досі була оповита таємницею, на яку анітрохи не проливав світла натяк на те, що наприкінці подорожі він, імовірно, муситиме увійти до незнаного дому тієї істоти, яку називали Верґамою, і яку дехто вважав найпотаємнішим з усіх богів, а дехто — найзагадковішим з усіх демонів. Чутки та байки про Верґаму були поширені в усіх землях континенту, однак ті оповідки різнилися та суперечили одна одній, за винятком однієї спільної риси — усі вони наділяли цю істоту мало не всемогутністю. Жоден із смертних не відав, де розташована обитель Верґами, одначе вважалося, що незліченні сонмища людей увійшли до неї протягом століть і тисячоліть, і що ніхто з них звідти вже не повернувся. 

Чимало разів Нушейн називав ім’я Верґамине, присягаючись або заперечуючи проти чогось, як то люди зазвичай роблять, послуговуючись іменами оповитих покровами таїни володарів. Одначе зараз, почувши це ймення з вуст свого макабричного гостя, сповнився зорезнавець найтемнішими і наймоторошнішими передчуваннями. Проте він намагався приборкати ці відчуття й скоритись чітко виявленій волі зірок. Разом із Моздою та Ансератом, що, не відстаючи, йшли за ним слідом, астролог рушив за мумією, яка сягнистим кроком попрямувала вперед, ходи якої, схоже, майже не стримували розмотані поховальні сповитки, що волочилися за нею. 

Озирнувшись, аби кинути сповнений жалю погляд на свої безладно розкидані книги та папери, він вийшов із кімнати на горищі й спустився сходами прибуткового будинку. Здавалося, ніби сповитки мумії огортало тьмаве сяйво, одначе поза тим навколо не було ніякого світла; й Нушейнові подумалося, що дім був навдивовижу темний і тихий, немовби всі його пожильці повмирали чи повиїздили. Він не чув жодного звуку вечірнього міста й не бачив нічого, крім темряви, що припадала до вікон, з яких мало бути видно невеличку вулицю. А на додачу до того здавалося, ніби самі сходи змінилися, видовжилися і більше не вели до внутрішнього двору, а натомість звивисто занурювалися в підземний простір задушливих склепів і брудних, гнітючих, просяклих селітрою коридорів, про існування яких астролог раніше навіть не здогадувався. 

Повітря тут було вагітне смертю, й Нушейнове серце завмерло в його грудях. Усюди в криптах, заслонених завісою тіні, та у глибоких, схожих на полиці заглибленнях у стінах астролог відчував присутність незчисленних мерців. Він ішов уперед, і марилося йому, що зовсім поруч із собою чує