Ксандер Демір - Під моїм (палким) наглядом , Ксандер Демір

- До речі, весільний подарунок тобі, - я не швидко засунув руку у внутрішню кишеню свого піджака та дістав невеликий конверт. - Не хотів вже підходити особисто, псувати тобі день. Думав, відправити поштою, але якщо ми вже тут, то тримай.

Я простягнув дівчині синій конверт, і вона здивовано глянула на мене.

- Що тут? - погляд, повні цікавості, знову шукав відповіді в моїх очах.

- Відкрий та побачиш.

Вона взяла конверт, тримаючи його обережно, наче це була крихка річ. Я бачив, як її пальці трохи тремтіли, коли вона розкривала його. І як декілька разів, вона пробубніла лайливі слова, через схвилювання.

Амелія витягла з конверта невелику листівку і трішки більший сертифікат-запрошення. Її погляд спершу зупинився на тексті, потім на мені, намагаючись зрозуміти, що це означає.

- Це... - вона не могла завершити речення, її голос ледь чутний.

- Це запрошення на навчання у кондитерській школі в Парижі. Я розповів їм, яка ти талановита і, про твою мрію кондитерської. Так би мовити, вмовив, аби ти навчалась у них.

- Але ж… це дуже дорого..

- Я оплатив тобі навчання. Тобі немає чого просити грошей у батька. Повір нарешті у себе та почни жити як ти того бажаєш, - я посміхнувся дівчині.

Вона глибоко вдихнула, її очі знову наповнилися сльозами, але вона стримувала їх, намагаючись не показувати свою слабкість.

- Дем’яне, - вона прошепотіла, - Дякую тобі велике.

Я кивнув, відчуваючи, як моє серце стискається. Я знав, що це прощання, але це було найкраще, що я міг зробити для нас обох. Ми двоє заслуговували на шанс бути щасливими, навіть якщо це означало бути окремо.

Я обережно зробив крок до неї та просто обійняв її. Амелія не пручалась. Навпаки, вона всім тілом притиснулась до мене, немов боялась відпускати. І це було взаємно. Її тепло відчувалось настільки реальним, що здавалося, ніби всі ті роки, які ми провели разом, повернулися в одну мить. Ми стояли, обіймаючись, не зважаючи на оточення і події навколо.

- Це не кінець, - прошепотів я, знаючи, що наші шляхи розходяться, але все одно залишаючи надію на краще майбутнє для нас обох.

- Я знаю, - відповіла вона, її голос був тихим, але впевненим. - Дякую за все, Дем’яне.

- Сподіваюсь, колись я знову поласую твоїми пекельними сінабонами,

- Я вірю в це, - вона посміхнулась, утім я помітив поодиноку сльозу на її щоці.

Я відпустив її, зробивши крок назад. Її очі блищали від сліз, але вона посміхалась. Та усмішка була сумною, але вона була наповнена розумінням і вдячністю. Я знав, що цей момент залишиться з нами назавжди.

- Бережи себе, Ліє, - сказав я, намагаючись зберегти спокійний тон. - Ти заслуговуєш на увесь світ.

Я відвернувся, намагаючись не озиратись назад, хоча кожна клітина мого тіла кричала, щоб залишитись. Я йшов, знаючи, що ми обидва повинні рухатись далі, навіть якщо це означає залишити позаду те, що було для нас так важливим.

Тягар ніби поступово зникав з моїх плечей, але водночас залишався туман у серці. Це було прощання, але також і новий початок для нас обох. Вперше я заплакав, коли зрозумів, що закохався в Амелію, а зараз – коли втратив.