Ксандер Демір - Під моїм (палким) наглядом , Ксандер Демір

- Я визнаю, - підвищив тон я. – Визнаю, що був не правий тоді. Я дійсно прошу у тебе вибачення. Жити тиждень у цьому будинку і не почути від тебе, принаймні одного запитання, було дуже тяжко!

- Чому? – запитала вона, посміхаючись так, немов обіграла мене навколо мого ж пальця. Хоча, вона дійсно виграла.

- Амелія, тебе зовсім не цікавлять мої слова, що Анна про тебе пліткує і зневажає тебе? – запитав я, злітаючи з теми. Я уважно стежив за її карими очима, але вона вмить їх закотила, пхикаючи.

- А ще вона часто називала мене старим дідом, через мою власну аптечку. Хоча я досі не визнаю це, - додав я та заплющив очі. – Євгене, я не знаю тебе зовсім. Не знаю, хто ти такий і який ти. Але я знаю, яка Лія і хто вона. Євгене, ти — людина, яка здатна зробити Амелію щасливою. Ти справді хороший чоловік, і я бачу, як ти щиро кохаєте цю дівчину. Амелія завжди була особливою для мене, і я радий, що тепер вона поруч з таким чудовим чоловіком, який цінує та живе нею, - я перевів подих, відчуваючи, як важкість спадає з моїх плечей. – Однак, я також хочу, аби ти знав. Я вже не охоронець Лії, утім я все ще можу наваляти будь-кому за неї.

Я нахабно усміхнувся, дивлячись на Євгена. Хоча він посміхався також, думаючи, що я просто продовжую свій тост. Проте, це вже була чиста правда.

- Подбай про неї, немов вона найцінніше, що у тебе є. І вона насправді мусить бути такою. За такий короткий термін, Лія стала для мене не просто моєю подругою, вона стала моїм світом. І такою ж, вона мусить бути для тебе.

- Що ти робиш? – нервово перепитала дівчина, продовжуючи дивитися мені прямо у вічі.

- Я прошу вибачення у тебе, стоячи на колінах, - здається, я також починаю нервуватись. – Я був не правий. Я хочу дізнатися тебе справжню, Ліє. Дуже хочу цього. Я не знаю, що змінилось у моїй голові, але Ліє, я клянуся, що це точно твої відьомські чари!

Я посміхнувся, а потім перевів дихання. Амелія також посміхалась, незважаючи, що можливо мої слова трохи заділи її.

- Ліє, я щирий у своїх словах зараз. Я прошу вибачення, сотні вибачень. Я дійсно хочу стати твоїм другом, твоїм опорним плечем. Я готовий відповідати на усі твої шалені питання, а ще вислуховувати усі можливі жарти про те, який я старий дід. Ти можеш говорити будь-що про мене, і я все буду слухати. Можливо віджартуватись іноді. Але я ніколи не буду засуджувати тебе за те, якою ти є насправді.

- Ти часом не перегрівся на сонці сьогодні? – дівчина посміхнулась, повністю забуваючи про свої недавні сльози.

- Можливо, не знаю, - я розвів руки в сторони, а потім піднявся на ноги та простягнув руку білявці. – Мир? Ти станеш моєю подругою на ці два місяці, коли я маю бути твоїм охоронцем?

- Тільки на два місяці? – прискіпливо глянула на мене.

- Я буду радий, якщо й на довше.

Гості почали аплодувати, і я відчув, що моя промова досягла своєї мети. Але, у глибині душі, я знав, що ці слова були не лише для них, але й для мене самого. Це було прощання зі спогадами, прощання з минулим.

- За ваше щастя, за ваше кохання, - я підняв бокал, дивлячись на Амелію. - Нехай ваш союз буде сповнений радості та гармонії.

Гості підняли свої бокали, і я зробив ковток, відчуваючи, як хвиля емоцій пронизує мене. Смак шампанського змішався з гіркотою прощання, і це додало своєрідної пікантності до мого тосту. Я ще раз глянув на неї, зітхаючи внутрішньо. Це була мить, коли усвідомлення втрат і змін зливаються в один потік. Амелія виглядала такою щасливою і спокійною поруч з Євгеном, і це давало мені впевненість у тому, що її вибір був правильним. Він міцно тримав її за руку, як би підтверджуючи свою відданість і кохання.

Музика продовжувала грати, а гості, трохи схвильовані моїм тостом, знову повернулися до своїх розмов і танців.

- Дем’яне, - несподівано поруч зі мною зупинився Максим Ігнатович. Його очі просканували мене, немов у нього дійсно був якийсь лазер. – То це правда?

- Про що ви? – здивовано перепитав я.

- Ти в неї закоханий..

Я усміхнувся.

- Максиме Ігнатовичу, я звільняюсь, - нарешті видав я. – З мене досить.

- Це все через неї? – спокійно запитав той.

- Ні, - я заперечно похитав головою. – Я так вирішив вже давно. Просто чекав цього дня.

Старий кивнув. Схоже, у нього взагалі не було бажання говорити бодай щось.

- Але, Максиме Ігнатовичу, - я обережно поклав долоню на плече чоловіка, і той, схоже, здивувався. – Дозвольте своїй доньці стати головною у її житті.

Я підморгнув старому та вийшов на двір. Вечір продовжувався, але я знав, що мій час тут минув. Більше немає сенсу залишатись тут на довше.

- Дем’яне, зачекай! - Її голос прозвучав як м'яка мелодія, що змусила мене зупинитися та обернутися.

Я посміхнувся, повертаючись до знайомого дівочого голосу, який колись запалював у моєму серці світло.

- Так, Лія?

- То це все? - Її голос тремтів, як кришталева струна, що ось-ось може зламатися.

Я повільно підійшов до неї, відчуваючи, як усі ті невимовлені слова стискаються у грудях. Хвилину тому в моїй голові був океан думок, а зараз я був безмовний.

- Ти йдеш? - очі, повні суму і сподівань, дивилися на мене, шукаючи відповідь, яку я, мабуть, не міг дати.

Я мовчки кивнув, намагаючись стримати емоції, що бурлили всередині мене.

- Я хочу, аби ти була щаслива, Ліє. Хоча я впевнений, що це весілля не за твоїм бажанням, - я спостерігав за її очима, схиливши голову убік, намагаючись знайти там розуміння і підтвердження своїх слів.

- Чому ти так думаєш?

Я знизив плечима, видихаючи, наче випускаючи важке повітря разом зі словами.

- Просто, так здається.

Вона усміхнулась, але ця усмішка була сумною і важкою, як ніколи раніше. Її очі, зараз, говорили зовсім не про радість чи щастя, а геть інше, щось глибоко сховане, що вона все ще намагалася приховати.