Марія Власова - Монстр серед монстрів, Марія Власова

- Сіра з рудим волоссям, остерігайся її, - шепочу так тихо, як можу, - вона хоче нашої смерті.

Айгуль завмирає, тканина з рідиною падає на її сукню, але вона цього не помічає.

- Та, що прибула сьогодні з Повелителем і його свитою? - шепоче, широко розкривши вузькі очі, дівчина.

- Вона - його наречена, - неуважно озираючись на Маратика, що завмер біля сусідньої камери, - і, м'яко кажучи, не в захваті від наявності двох дружин.

- Закінчуй, ми йдемо! - різко командує Маратик, відсторонившись від камери Настасії та повернувшись до виходу з підземелля.

Айгуль поспішно відсторонилася від мене і тремтячими руками прибрала всі брудні ганчірки на тацю. Мазь із трав вона так і не нанесла, усучила мені бинт і як вжалена вибралася з камери, збліднувши майже до стану сіреньких. Дзенькнув ключ у замку, і вони пішли так само раптово, як і з'явилися.

- І що це було? - запитала, перев'язуючи абияк руку бинтом.

- Я дістала ключ від кайданів, - повідомила, майже радіючи, чаклунка.

- Як? - вирвалося в мене шоковано.

Скрипнув замок, брязнули кайдани, впавши на підлогу, і дівчина просунула крізь прути бліді й худорляві руки з синіми зап'ястями, щоб продемонструвати свою часткову свободу.

- Він носить його із собою, довелося підібратися ближче, щоб дістати його.

- Тобто тепер ми зможемо втекти? - просто просяяла я від щастя. - Прямо зараз?

- Ні, зробимо це ввечері, мій магічний резерв має поповнитися, зараз я не зможу навіть зламати ґрати.

- І як заповнити цей резерв? - змушую себе засукати розказану губу назад.

- Час і сон, мені треба трохи поспати без кайданів, - чую, як вона лягає на свій лежак, перед цим відкинувши кайдани якомога далі від себе. 

Замовкаю, почуваючись не дуже добре від того, що я всього лише баласт у її плані втечі. Швидше за все, вона його давно продумала, раз так спокійно, звільнивши руки, лягає далі спати. Мене ж розпирає від енергії, що незрозуміло звідки взялася, і зробити як вона, я банально не зможу. Голова чавунна від думок, і мені ніяк не заспокоїтися. Може, не треба було лякати Айгуль? Он як її трясло від страху, бідолаху. Хоча, хто попереджений, той озброєний. З цією рудою нічною гостею треба бути насторожі.

- Любаво, - покликала несподівано Настасія, - скажи, що ми виберемося звідси та повернемося додому.

Її голос злегка тремтить, показуючи, наскільки вона сама хоче вірити в ці слова. Простягаю руку через ґрати й торкаюся її голови, щоб підтримати.

- Ми повернемося додому, і все буде як раніше, - брешу їй і собі, ховаючись у надії від реальності.