Джоан Роулінг - Шовкопряд, Джоан Роулінг

розчула шепіт чуттєвості в тому, як дівчина сахнулася від Страйка.

— Останній шанс,— загарчав той.— Нащо ти...

— Що там таке? — сварливо спитали з нижнього поверху.

Очі Робін і Страйка зустрілися. Робін помчала до дверей, відчинила і вийшла на сходи, а Страйк лишився стояти над полонянкою, випнувши щелепу і стиснувши п’ястуки. Він бачив, як у великих темних очах, обведених фіалковими тінями, промайнуло і згасло бажання покликати на поміч. Дівчина затрусилася й почала плакати, шкірячи зуби; в її сльозах йому ввижалося не так страждання, як лють.

— Усе гаразд, містере Кроуді,— гукнула Робін.— То дружнє! Вибачте, що від нас такий гамір.

Робін повернулася до офісу і знову замкнула по собі двері. Дівчина на дивані заціпеніла, по її щоках струменіли сльози, червоні кігті вчепилися у край дивана.

— Так, усе,— сказав Страйк.— Або ти говориш, або я дзвоню в поліцію.

Дівчина, вочевидь, повірила. Він і двох кроків до телефону не зробив, як вона захлипала:

— Я хотіла тобі завадити.

— В чому завадити? — не зрозумів Страйк.

— А ніби ти не знаєш!

— Ану не смій зі мною гратися! — гримнув Страйк, схиляючись над нею і стискаючи великі кулаки. Хворе коліно він тепер відчував дуже виразно. І це вона була винна в тому, що він упав і знову пошкодив зв’язку.

— Так, Корморане,— твердо мовила Робін і стала між ним і дівчиною, тож Страйкові довелося відступити.— Слухай,— сказала вона до дівчини.— Послухай мене. Скажи йому, нащо ти це робиш, і може, він не подзвонить...

— Та ти жартуєш,— обурився Страйк.— Вона мене двічі намагалася штрикнути ножем...

— ...і може, він не подзвонить до поліції,— гучно й незворушно закінчила Робін.

Дівчина підскочила і рвонула до дверей.

— Не втечеш! — заявив Страйк, швидко прокульгав повз Робін, схопив нападницю за пояс і грубо потягнув назад на диван. — Хто ти така?

— Ти мене покалічив! — закричала вона.— Справді покалічив... ребра! Я тебе здам за напад, ти, гад...

— Називати тебе Піппою, так? — спитав Страйк. Дрож, задиханий зойк, злісний погляд.

— Ах ти ж... ах ти ж...

— Так, так, ах я ж,— роздратовано кивнув Страйк.— Ім’я!

Її груди під важким пальтом ходили ходором.

— А звідки ти знатимеш, що я не брешу, навіть коли скажу? — видихнула вона, все не бажаючи скоритися.

— Триматиму тебе тут, поки не перевірю,— відповів Страйк.

— Це викрадення! — гучним і грубим, мов у вантажника в доках, голосом заявила вона.

— Це громадський арешт,— сказав на це Страйк.— Ти на мене, бляха, з ножем кинулася. Все, востаннє питаю...

— Піппа Міджлі,— виплюнула вона.

— Ну нарешті. Документи є?

Знову вилаявшись собі під ніс, вона опустила руку в кишеню і видобула проїзний на автобус, який жбурнула Страйкові.

— Тут написано «Філіп Міджлі».

— Та ти що!

Спостерігаючи, як до Страйка доходить, Робін, попри напруженість у кімнаті, відчула бажання засміятися.

— Епікойне,— гнівно пояснила Піппа Міджлі.— Не второпав ще? Надто розумно для тебе, га, бидлота?

Страйк придивився до неї. На подряпаній, вкритій синцями шиї проступало Адамове яблуко. Піппа знов сховала руки в кишені.

— Наступного року я вже в усіх документах буду Піппа,— заявила вона.

— Піппа,— повторив Страйк.— То ти написала, що радо покрутиш коліщатка диби для Кет, так?

— О-о,— видихнула Робін, до якої дійшло.

— О-о-о-о, який же ви розумний, пане Громило,— стервозно змавпувала її Піппа.

— Ти знаєш Кетрин Кент особисто чи лише по інтернету?

— А що? Знайомство з Кет Кент — то тепер злочин?

— Звідки ти знала Оуена Квайна?

— Не бажаю говорити про того покидька,— відповіла Піппа, тяжко дихаючи.— Він мені таке зробив... таке заподіяв... прикинувся, ніби... Брехло! Паскудне, бридке брехло!

По її щоках заструменіли сльози. Почалася істерика. Червоні пазурі вчепилися у волосся, ноги забарабанили по долівці; завиваючи, вона хиталася з боку на бік. Страйк з огидою подивився на це і за півхвилини сказав:

— Так, завалися, бо...

Але Робін глянула на нього, змушуючи мовчати, витягнула з коробки на столі жменю серветок і тицьнула Піппі в руку.

— Д-д-дя...

— Піппо, будеш чай чи каву? — ласкаво спитала Робін.

— Ка... ву... буд-д... дь...

— Робін, вона мене зарізати хотіла!

— Ну не зарізала ж, ні? — озвалася Робін, ставлячи чайник.

— Нездібність,— не повірив власним вухам Страйк,— то не виправдання з погляду закону!

Він знов насів на Піппу, яка слухала цей обмін репліками з роззявленим ротом.

— Нащо ти за мною йшла? В чому хотіла завадити? І я тебе попереджаю — хоч тут і є Робін, яку можна пом’якшити слізьми...

— Ти працюєш на неї! — заволала Піппа.— На ту почварну суку, його вдову! Тепер вона має його грошики, га,— і ми знаємо, нащо вона тебе найняла, ми не дурні!

— Хто це «ми»? — спитав Страйк, а темні Піппині очі метнулися до дверей.— Богом клянуся,— заявив Страйк, чиє натруджене коліно так сіпало, що він мало зубами не скреготів,— якщо ти знов спробуєш кинутися до дверей, я дзвоню в поліцію, щоб її, даю свідчення і задоволено дивлюся, як тебе замкнуть за замах на вбивство. І весело тобі в тюрмі не буде, Піппо,— додав він.— Ти же ще не оперована.

— Корморане! — різко вигукнула Робін.

— Я кажу як є,— озвався Страйк.

Піппа зіщулилася на дивані й дивилася на нього з непідробним жахом.

— Кава,— твердо мовила Робін, виходячи з-за столу, і тицьнула в червонопазурну Піппину руку горнятко.— Піппо, заради Бога, просто скажи йому те, про що він питає. Скажи.

Піппа здавалася некерованою й агресивною, але Робін було шкода дівчину, яка, здається, зовсім не думала про можливі наслідки озброєного нападу на приватного детектива. Робін тільки й могла виснувати, що Піппа має — в крайній формі — рису, яка завжди позначала її молодшого брата Мартіна. Той вирізнявся необачністю і потягом до небезпеки, через що потрапляв до травматології частіше, ніж решта братів і сестра разом узяті.

— Ми знаємо, що вона тебе найняла, щоб нас підставити,— видушила з себе Піппа.

— Хто,— загарчав Страйк,— ця «вона» і кого «нас»?

— Леонора Квайн! — відповіла Піппа.— Нам відомо, що вона за птиця і на що здатна! Вона нас ненавидить — мене й Кет — і все зробить, щоб нам напаскудити!