Джоан Роулінг - Шовкопряд, Джоан Роулінг

на один обід цілий тижневий бюджет на харчі. Закуривши, він покульгав крізь пронизливий холод, сховавши голову в плечі від снігу і намагаючись уявити, що там Робін дізналася у книгарні «Бридлінгтон».

Проходячи повз колонаду театру «Ліцеум», Страйк міркував над тим фактом, що Денієл Чард уважає, ніби це Джері Вальдгрейв допоміг Квайнові написати книжку, а сам Вальдгрейв переконаний, що то Елізабет Тассел тиснула на Квайнові образи, аж поки ті не прорвалися в друковане слово. Може, думав він, то вони самі так переносили образи? Страшна смерть Квайна відібрала в Чарда й Вальдгрейва справжнього винуватця — то що, тепер вони шукали живих офірних цапів, щоб було на кому зірватися? Чи вони дійсно виявили в «Бомбіксі Морі» чужинний вплив?

Червоногарячий фасад «Карети й коней» на Веллінгтон-стріт манив: Страйк підходив ближче, важко спираючись на ціпок, потерпаючи від болю у коліні, і мріяв про тепло, пиво, зручний стільчик... але то будуть треті відвідини пабу за тиждень... не можна набувати таких звичок. Джері Вальдгрейв — добрий приклад наслідків, до яких може призвести така поведінка...

Він не стримався і кинув заздрісний погляд у вікно — на вогні, відбиті в мідних пивних кранах, і на веселих чоловіків з необтяженим турботами розумом...

І краєм ока помітив її. Висока, зігнута, в чорному пальті, руки в кишенях: його переслідувачка й суботня майже-нападниця поспішала за ним крізь сніг.

Страйк не сповільнив кроків, не озирнувся. Цього разу він не в іграшки грався; він не буде спинятися, щоб випробувати її аматорське стеження, не дасть зрозуміти, що побачив її. Він простував уперед, не обертаючись, і тільки чоловік чи жінка, так само обізнані у протидії стеженню, помітили б ніби буденні погляди, що їх Страйк кидав на зручно розміщенні вітрини та блискучі мідні таблички на дверях; тільки обізнана людина відзначила б гіпер-уважність, замасковану під недбальство.

Більшість убивць — незграбні аматори; так їх і ловлять. Ця наполегливість після суботньої поразки вказувала на чималу необачність, і саме на неї розраховував Страйк, простуючи вздовж Веллінгтон-стріт і буцімто не помічаючи жінки з ножем у кишені. Коли він переходив Рассел-стріт, переслідувачка зникла з очей, прикинувшись, що звертає на вулицю маркіза Англсі, але скоро з’явилася знову, ховаючись між колонами офісної будівлі, чекаючи в одвірках, щоб дати «жертві» просунутися вперед.

Страйк заледве відчував біль у коліні. Він перетворився на шість із гаком футів сконцентрованої енергії. Цього разу нападниця не має переваг; зненацька вона його не заскочить. Якщо вона взагалі мала план, то полягав він, мабуть, у тому, щоб скористатися першою-ліпшою нагодою. Завдання Страйка полягало в тому, щоб дати нападниці нагоду, яку не можна проґавити, але не дати нею скористатися.

Позаду лишилася Королівська опера з її класичним портиком, колонами та статуями; на Енделл-стріт переслідувачка зайшла в телефонну будку й вийшла звідти, вочевидь, збираючи сміливість і перевіряючи, що «жертва» точно її не бачить. Страйк простував собі в тому самому темпі, не зводячи очей з вулиці попереду. Ось нападниця набралася впевненості, вийшла на залюднений тротуар, простуючи між перехожими з пакетами й сумками; вулиця звужувалася, і дівчина підходила все ближче, то ховаючись в одвірках, то виринаючи.

Офіс був уже близько; Страйк вирішив, що час, і звернув ліворуч від Денмарк-стріт, на Фліткрофт-стріт — та виходила на Денмарк-плейс, а звідти темний провулок, весь обклеєний концертними афішами, виводив до його офісу.

Ну що, зважиться?

Входячи у провулок — між вогкими стінами заметалася негучна луна від кроків — Страйк трохи сповільнився. А тоді почув, що вона біжить на нього.

Крутнувшись на здоровій нозі, Страйк виставив ціпка. Зойк болю, коли ціпок ударив по руці,— й ось канцелярський ніж вилетів з кулака, відбився від кам’яної стіни і мало не влучив у око Страйкові, який тепер міцно схопив нападницю. Та кричала.

Страйк був злякався, що якийсь герой нагодиться рятувати панянку, але ніхто не нагодився. Тепер важила швидкість. Нападниця виявилася дужчою, ніж він міг подумати, і затято виривалася, намагалася вдарити його по яйцях, вчепитися в обличчя. Новим вправним рухом Страйк зробив захват шиї; нападниця заковзала, забила ногами по мокрій долівці.

Дівчина все пручалася, намагаючись його вкусити, а Страйк нахилився підняти ніж, потягнувши її вниз так, що вона мало не впала. Тоді, покинувши ціпок — нести його разом з нападницею не було можливості — Страйк потягнув її на Денмарк-стріт.

Він ішов швидко, а вона так засапалася через боротьбу, що не могла кричати. На короткій холодній вулиці нікого не було. Не знайшлося перехожих, щоб помітити біду, поки Страйк волік нападницю до чорного ходу.

— Впусти мене, Робін! Швидше! — крикнув Страйк у домофон і плечем відчинив двері, щойно Робін відімкнула їх. Потягнув нападницю нагору металевими сходами, потерпаючи від болю в коліні; тепер вона почала кричати, луна полетіла сходовим колодязем. Страйк помітив рух за скляними дверима офісу похмурого й ексцентричного графічного дизайнера з нижнього поверху.

— То ми дуркуємо! — гукнув він до дверей і поволік нападницю вище.

— Корморане, що за... О Боже! — вигукнула Робін, визираючи згори.— Не можна ж... Що це за гра? Пусти її!

— Вона щойно... хотіла... мене вдарити ножем... знов! — видихнув Страйк і останнім титанічним зусиллям штовхнув нападницю через поріг.— Замкни двері! — крикнув він до Робін. Та забігла слідом і зробила, як він сказав.

Страйк кинув жінку на диван зі штучної шкіри. Каптур злетів з її голови, відкривши довговиде бліде лице, великі карі очі й густі темні кучері, що спадали на плечі. Нігті в дівчини були гострі й червоні. На вигляд — ледве двадцятирічна.

— Ах ти ж гад! Гад!

Вона спробувала підвестися, але Страйк стояв над нею з кровожерним виразом, тож дівчина передумала й опустилася на диван. Почала масажувати білу шию, на якій лишилися темні синці від його захвату.

— Скажеш мені, чого накинулася на мене з ножем? — спитав Страйк.

— Та пішов ти!

— Оригінально,— відзначив Страйк.— Робін, дзвони в поліцію.

— Ні-і-і-і! — одразу заскавчала дівчина в чорному пальті.— Він мене скалічив! — видихнула вона до Робін, відтягаючи кофту, щоб краще показати синці на м’язистій білій шиї.— Схопив мене, потягнув...

Робін, яка тримала руку на телефоні, глянула на Страйка.

— Нащо ти за мною йшла? — спитав Страйк, нависаючи над дівчиною в чорному. Він тяжко дихав і говорив загрозливим тоном.

Вона зіщулилася на рипливому дивані, але Робін, яка так і не відпускала телефон, розгледіла в цьому остраху нотку насолоди,