Лі Бардуго - Королівство шахраїв

чому Каз вирішив притягти їх саме сюди. Бреккер відвів їх провулком до затильного боку великої будівлі, де були відчинені й підперті двері; вони опинилися перед сходами, зведеними довкола велетенського залізного ліфта, і пошкандибали всередину. Ротті залишився позаду, вочевидь, щоб чатувати біля виходу. Залізні дверцята ліфта клацнули, зачинилися, і його пасажири поїхали на п’ятнадцять поверхів угору, до горішнього поверху будинку, а там вийшли до передпокою, викладеного візерунками лакованої деревини та зі стелею блідого пінисто-лавандового кольору.

«Ми в готелі, — здогадався Вілан. — Це вхід для прислуги і службовий ліфт».

Вони постукали в широкі подвійні білі двері. Відчинив Кольм Фахей, убраний у довгу нічну сорочку й пальто поверх неї. Вони були в «Ґельдреннері».

— Інші всередині, — стомлено повідомив чоловік.

Кольм не ставив їм запитань, лише показав, де ванна, і налив собі горнятко чаю, поки вони залишали на багряних килимах сліди намулу та страждань. Коли Матаяс побачив Ніну, він схопився зі свого місця на велетенській канапі баклажанового кольору і стиснув її в обіймах.

— Через блокади нам не вдалося потрапити на Солодку Жилу, — пояснив він. — Я боявся, що сталося найгірше.

А потім усі обіймалися, і Вілан страшенно налякався, помітивши, що на очах бринять сльози. Він намагався стримати їх. Останнє, що йому зараз було потрібно, — щоб Джаспер знову побачив, як він плаче. Стрілець був укритий кіптявою й пахнув згорілим лісом, але мав чудовий вигляд, і очі в нього блищали, як, схоже, бувало завжди, коли Джаспер виходив із бою. Віланові хотілося лише стояти якомога ближче до нього і знати, що з ним усе гаразд.

До цієї миті хлопчик не усвідомлював, як багато вони для нього важать. Його батько поглузував би з цих розбишак і злодіїв, розжалуваного солдата й азартного гравця, який не в змозі вилізти з боргів. Але вони були його перші друзі, його єдині друзі, і Вілан знав, що, навіть якби міг вибирати з тисячі товаришів, однаково обрав би цих людей.

Лише Каз стояв окремо, мовчки розглядаючи крізь вікно темні вулиці внизу.

— Казе, — покликала Ніна, — може, ти й не радий, що ми всі живі, але ми раді, що ти живий. Ходи сюди!

— Дай йому спокій, — тихенько пробурмотіла Інеж.

— Святі, Маро, — зойкнув Джаспер, — ти стікаєш кров’ю.

— Може, я подзвоню лікарю? — запропонував Джасперів батько.

— Ні! — відгукнулися всі в унісон.

— Звичайно ні, — погодився Кольм. — Може, я подзвоню, щоб принесли каву?

— Так, будь ласка, — попросила Ніна.

Кольм замовив каву, вафлі та пляшку бренді, і, поки вони чекали, Ніна заручилася загальною підтримкою в пошуках ножиць, аби порізати готельні рушники для перев’язування. Коли ножиці знайшлися, Серцетлумачниця відвела Інеж до ванної кімнати, щоб оглянути її рани.

Усі напружилися, коли у двері постукали, але це лише принесли замовлену їжу. Кольм подякував покоївці й запевнив, що сам упорається з візочком, аби вона не бачила дивної компанії, яка влаштувалася в його номері. Щойно двері зачинилися, Джаспер підскочив, щоб допомогти батькові завезти досередини срібну тацю, заставлену їжею та стосами таких тонких порцелянових тарілок, що вони здавалися аж прозорими. Вілан не їв із такого посуду, відколи покинув батьків будинок. Він помітив, що Джаспер, напевно, вбрав одну з батькових сорочок: вона була заширока в плечах і мала закороткі рукави.

— Хай там як, що це за місце? — поцікавився він, озираючи простору кімнату, майже цілком оздоблену в багряне.

— Переконаний, що кеттердамський номер люкс, — озвався Кольм, чухаючи потилицю. — Він значно кращий за мою кімнату в університетському гуртожитку.

Ніна з Інеж вийшли з ванної кімнати. Серцетлумачниця поклала собі повну тарілку їжі й гупнулася на канапу поруч із Матаясом. Вона склала одну вафлю навпіл і відкусила велетенський шматок, із блаженством поворушивши пальцями ніг.

— Вибач, Матаясе, — озвалася вона з повним ротом, — я вирішила втекти із Джасперовим батьком. Він забезпечує мене смакотою, до якої я звикла.

Інеж зняла туніку й залишилася в самій лише строкатій камізельці, демонструючи засмаглі оголені руки. Смужками рушників були перев’язані плече, обидва передпліччя, праве стегно та ліва гомілка.

— Що саме з тобою сталося? — поцікавився в неї Джаспер, передаючи батькові філіжанку кави на тендітній тарілочці.

Інеж улаштувалася в кріслі, поруч із яким на підлозі притнувся Кувей.

— Я завела нове знайомство.

Джаспер розтягнувся в недбалій позі на невеличкій канапці, а Вілан обрав собі інше крісло, на колінах у нього стояла тарілка з вафлями. У їдальні номера люкс були прекрасні стіл та стільці, але, вочевидь, вони нікого не цікавили. Лише Кольм сів там, поставивши біля себе каву та пляшку бренді. Каз лишився біля вікна, і Вілан замислився, що таке нездоланне той бачив за склом.

— Отже, — озвався Джаспер, додаючи цукор до кави, — окрім того, що Інеж завела нового приятеля, що там, у біса, сталося?

— Так, подивимося, — відповіла Ніна. — Інеж впала з двадцятого поверху.

— Ми зробили неабияку дірку в стелі батькової їдальні, — підказав Вілан.

— Ніна може піднімати мертвих, — додала Інеж.

Матаясова філіжанка дзенькнула об тарілочку. У його велетенських руках вона здавалася смішною.

— Я не можу їх піднімати. Тобто вони встають, але це не схоже на повернення до життя. Не думаю. Але я точно не впевнена.

— Ви серйозно? — не повірив Джаспер.

Інеж кивнула.

— Пояснити не можу, але я це бачила.

Матаясове чоло наморщилося.

— Коли ми були в Равканському районі, тобі вдалося викликати ті уламки кісток.

Джаспер добряче ковтнув кави.

— А як щодо будиночка біля озера? Коли ти контролювала пилюку.

— Яку пилюку? — перепитала Інеж.

— Вона не просто вбила вартового. Вона задушила його хмаркою пилюки.

— Біля Гендріксового будиночка на озері є родинне кладовище, — втрутився Вілан, пригадуючи ділянку землі з парканом, що межувала із західною стіною. — А що, як пилюка була... ну, кістками? Останками людей?

Ніна опустила тарілку.

— Цього майже достатньо, щоб я втратила апетит. — І знову підняла тарілку. — Майже.

— Тому ти питав, чи парем може змінити силу гришника? — поцікавився в Матаяса Кувей.

Ніна глипнула на нього.

— І як, може?

— Не знаю. Ти приймала наркотик лише одного разу. І пережила відвикання. Ти — рідкість.

— Мені пощастило.

— Невже все так погано? — запитав Матаяс.

Ніна позбирала з