Лі Бардуго - Королівство шахраїв

Завідувач фарбами лише виплюнув на підлогу цівку юрди та проігнорував хлопця. Але наступного тижня в одному з баків спробували використати солену воду. За кілька днів у всіх баках хлюпала суміш прісної та морської води, а завідувач фарбами став частіше звертатися до Вілана із запитаннями. Як зробити так, щоб шкури не твердішали від червоної фарби? Як зменшити час обробки та висихання? Чи може Вілан приготувати смолу, яка перешкоджатиме вицвітанню фарб?

Минув тиждень. Одурманений фарбами Вілан стояв біля діжки з дерев’яним веслом, очі сльозилися; він саме розмірковував, чи те, що він допомагає завідувачу фарбами, дає йому право просити підвищення, аж тут до нього наблизився хлопець. Він був високий, цибатий, мав темно-коричневу шкіру новоземця й серед цеху з фарбами здавався сміховинно недоречним. Річ була не лише в картатій камізельці лаймового кольору та жовтих штанах, а в тому, що гість сочився задоволенням, наче для нього не було кращого місця за жалюгідний смердючий нечистотами шкіряний завод; наче він щойно прийшов на вечірку, якої не міг дочекатися. Попри те що хлопець був худий, усе в його тілі пасувало одне до одного з якоюсь гнучкою невимушеністю. Завідувачу фарбами зазвичай не подобалося, коли у фарбувальному цеху з’являвся хтось чужий, але цьому хлопцеві з револьверами на стегнах він і слова не сказав, лише шанобливо торкнувся пальцями капелюха і стрімко забрався геть.

Перша думка у Вілановій голові була про те, що в цього хлопця найдосконаліша форма вуст, яку йому доводилося бачити. А друга — що його батько найняв когось нового, щоб убити сина. Він схопив весло. Невже цей хлопець стрілятиме в нього серед білого дня? Хіба люди так чинять?

Але хлопець сказав:

— Чув, що ти добре знаєшся на наборах хімікатів.

— Що? Я... так. Трохи, — ледве спромігся витиснути із себе Вілан.

— Лише трохи?

Вілан відчув, що його наступна відповідь буде надзвичайно важливою.

— Я маю відповідну освіту. — Він відвідував заняття із природничих наук та математики й ретельно до них ставився, сподіваючись, що вони зможуть якимось чином компенсувати інші його невдачі.

Хлопець простягнув Віланові складений аркуш паперу.

— Тоді приходь за цією адресою ввечері після зміни. Можливо, у нас знайдеться для тебе робота. — Він озирнувся, наче щойно помітив баки та блідих робітників, які схилялися над ними. — Справжня робота.

Вілан утупився в папірець, літери танцювали перед очима.

— Я... я не знаю, де це.

Хлопець роздратовано зітхнув.

— Ти не звідси, еге ж?

Вілан похитав головою.

— Гаразд. Я відведу тебе, адже мені, вочевидь, нема чим зайнятися, окрім як вигулювати містом свіженьких квіточок. Вілан, так? — Хлопчик кивнув. — Вілан, а як далі?

— Вілан... Гендрікс.

— Ти багато знаєш про демонстрування, Вілане Гендріксе?

— Демонстрування?

— Бум, бах, кремінь і метушня.

Вілан узагалі не зрозумів, що той мав на увазі, але відчув, що зізнатися було б великою помилкою.

— Авжеж, — погодився він якомога впевненіше.

Хлопець кинув на нього скептичний погляд.

— Подивимося. Будь перед дверима, коли виб’є шосту. І жодної зброї, якщо тобі не потрібні неприємності.

— Звісно ж, без зброї.

Посланець закотив свої сірі очі та пробурмотів:

— Каз, напевно, втратив глузд.

О шостій годині Джаспер з’явився, щоб супроводжувати Вілана до рибальської крамнички в Бочці. Хлопчик соромився свого пожмаканого одягу, але іншого не мав, а паралізуючий жах, що це лише якась вигадлива пастка, улаштована його батьком, неабияк відвертав від цих турбот. У затильній кімнатці рибальської крамнички Вілан зустрівся з Казом та Інеж. Вони розповіли, що їм потрібні фотобомби і, можливо, щось, що може гримнути трохи сильніше. Вілан відмовився.

Тієї ночі він повернувся назад до пансіону і знайшов там першого листа. Єдині слова, які він упізнав, — це ім’я відправника: Ян Ван Ек.

Вілан не спав цілу ніч, переконаний, що будь-якої миті Пріор розтрощить двері і стисне свої м’язисті руки в нього на шиї. Розмірковував про втечу, але грошей, які він мав, заледве вистачило б, щоб заплатити комірне, не кажучи вже про квиток подалі з міста. І на що він міг сподіватися в сільській місцевості? Ніхто не візьме його працювати на фермі. Наступного дня Вілан пішов на зустріч із Казом і вже ввечері зробив для Покидьків першу вибухівку. Він знав, що порушує закон, але заробив за кілька годин роботи більше грошей, ніж за тиждень на шкіряному заводі.

Листи від батька й далі надходили раз, а часом і двічі на тиждень. Вілан не знав, як з ними вчинити. Чи були там погрози? Глузування? Він складав їх стосиком під матрацом і подекуди думав уночі, ніби відчуває, як чорнило зі сторінок просочується крізь матрац простісінько йому в серце чорною отрутою.

Проте що більше часу спливало і що більше Вілан працював на Каза, то менше наляканим почувався. Він заробить грошенят, поїде з міста й ніколи більше не промовить Ван Екового імені. А якщо до цього моменту батько вирішить покінчити з ним — тут Вілан нічого не може вдіяти. Його одяг пошарпаний і зношений. Хлопчик так схуд, що змушений був пробити в ремені нову дірку. Проте він радше продав би своє тіло в будинках задоволень в Західній Клепці, ніж попросив би батькової ласки.

Тоді Вілан цього ще не розумів, але Каз знав, хто він такий, від самого початку знав. Нечисторукий стежив за всіма, хто оселявся в Бочці, і взяв малого під опіку Покидьків, упевнений, що син багатого крамаря одного дня ще знадобиться.

Вілан не мав жодної ілюзії щодо того, чому Каз його виглядав, проте також знав, що не зміг би виживати так довго без допомоги. До того ж Каза не турбувало, чи вміє він читати. Бреккер разом з іншими дражнили його, але вони дали йому шанс довести, чого він вартий. І цінували те, що він уміє робити, замість того щоб карати за те, чого не вміє.

Вілан повірив, що Каз зможе помститися за те, що батько скоїв з його матір’ю. Вірив, що, попри батькові статки та вплив, ця команда — його команда — зможе протистояти Янові Ван Еку. Але тепер батько знову шукав можливості поглузувати з нього.

Було вже давно попівночі, коли вони нарешті дісталися до фінансового району. Вони опинилися в одній із найбагатших частин міста, неподалік від Біржі та Ратуші. Батькова присутність тут відчувалася гостріше, і Вілан дивувався,