Адалін Черно - Обіцяю бути твоєю, Адалін Черно

Глава 46

Моя реабілітація триває місяць. Я заново вчуся нормально дихати, ходити, рухати руками. Пекельний біль у всьому тілі минає тільки до кінця третього тижня. І весь цей час я згадую Ігоря. Його зловтішну посмішку, те, як він погрожував мені. Я ненавиджу його кожною клітинкою свого тіла й ладна на все, тільки б відплатити йому тим же.

До лікарні я потрапила успішною бізнеследі, власницею трьох салонів краси. Виписують же мене просто Валерією Селезньовою. Усі мої салони закрили за чортові порушення, яких не було. А потім я дізнаюся, що там тепер нові салони краси. Чи варто говорити, хто їхній власник? Ігор, звісно ж! Навіть щодо назви особливо не парився: «Beauty for girls & guys». Замінив кінцівку на хлопців, а не чоловіків. Юля повідомила мені про це не відразу. За два тижні, коли моєму стану вже нічого не загрожувало.

У мене нічого немає, але я збираюся це виправити. Весь останній місяць я стежила за успіхами Богдана і зрозуміла, що він складає непогану конкуренцію Ігорю. Впевнена, мого колишнього чоловіка це страшенно дратує, і він робить усе можливе, щоб прибрати конкурента з дороги, але… я хочу, щоб цього не сталося. Я всім серцем прагну побачити, як Ігор залишиться ні з чим.

— З тобою точно все гаразд? — запитує мене Настя, яка приїхала, щоб забрати мене з лікарні й відвезти додому. — Лікарі не поквапилися з випискою?

— Точно все гаразд, — усміхаюся я. — Бліда через знижений гемоглобін, але в цілому — сповнена сил. Набридло валятися, хочу швидше додому. Ти, до речі, з Лебедєвим приїхала?

— Так, — усміхається ніяково. — Ми разом.

— Я це зрозуміла ще тоді, коли ти сказала, що йдеш у моїй сукні на побачення. У нього не було шансів встояти, а ще ж і дитина, — я їй підморгую.

Знаю, що подруга зізналася йому не так давно, точніше, не зізналася. Йому розповіла сестра, коли прийшла до тями. Я рада, що вони розібралися і Стас ні в чому не звинувачує Настю. Вони такі милі.

Я пам’ятаю, як відмовляла Настю від безглуздої ідеї народити дитину від Лебедєва, а вона все марила ним. Ми близько спілкувалися з Олею, й Настя зрідка бачила Стаса, стежила за ним у соціальних мережах. А коли дізналася про свій діагноз і про те, що Лебедєв незабаром їде, вирішила використати останній шанс на вагітність і… спокусила Стаса. А тепер ось… три роки минуло, він повернувся, коли сталася аварія, оселився в готелі, де працювала моя подруга й… у них закрутилося.

Зараз він уже знає, що Даня його син, і я вкотре переконуюся, що Оля зі Стасом дуже схожі. Настя все боялася, що Лебедєв відбере в неї дитину, а я чомусь була впевнена, що цього не станеться. Не звір же він, врешті-решт, хоча й людина складна, якщо судити з розповідей Ольги.

— Все-то ти знаєш, — закочує очі подруга. — А я, між іншим, пручалася, як могла.

— Еге ж, еге ж, — сміюся я. — Як же. Сторона, що чинить опір, не йде на побачення в сукні за три штуки баксів.

— Ми тоді посварилися! — обурюється Настя, а я відмахуюся.

Що б вона не казала, а я знала про її почуття до Лебедєва. Вона вміло їх приховувала, але на сина дивилася з такою любов’ю, та і про Стаса ніколи зле не згадувала. В моїй присутності, принаймні. Я рада, що в них усе так. Що ця аварія й моє потрапляння в лікарню тільки більше їх зблизило.

На вулиці в автомобілі на нас чекає Стас. Поглянувши на нього, я тільки сильніше сумую за його сестрою. Її вже виписали, але вона так і не прийшла до мене. Вочевидь, злиться, і я її чудово розумію. Через мої проблеми її маленький син ледве не залишився без матері. Не знаю, як би вчинила на її місці.

— Ти маєш їхати, — переконує мене Настя дорогою додому. — Ми зі Стасом купили тобі квиток. На сьогодні. Тобі тільки речі потрібно зібрати.

— Куди поїхати? — здивовано дивлюся на неї.

— До моєї сестри, — каже Стас. — У неї на сьогодні рейс, у вас навіть місця поруч. Вона допоможе тобі адаптуватися там.

— Вона жодного разу до мене не прийшла, — для чогось згадую я.

— Не прийшла. Вона взагалі з дому не виходить. Боїться. Я поняття не маю, як вона поїде в аеропорт без істерики.

— Ох… — тільки й можу видати я.

Чомусь думала, що Оля злиться на мене, ненавидить за те, що сталося, а вона… вона просто страшенно боїться за своє життя.

— Погоджуйся, — переконує мене Настя. — Побачишся з Олею, поживете в безпеці, поки… поки все не владнається. А там… там може й повертатися не захочеш.

Пропозиція, звісно, страшенно приваблива. Забути про все і втекти. Просто поставити жирну крапку і поїхати, жити в іншій країні й не боятися, але… це взагалі можливо? Після всього, що Ігор зробив, після тих щасливих років шлюбу. Хіба я можу просто забути про все й жити далі, знаючи, що він вільний, щасливий, багатий.

Я так не зможу.

Я хочу йому помститися. За себе, за Олю, за її маленького сина, який теж хвилювався через матір, хоча й нічого не розумів, за їхніх зі Стасом батьків. Я можу це зробити. Точніше, не я. Богдан. Не впевнена, що він погодиться, але я готова піти на все, тільки б він мені допоміг.

— Добре, — киваю, щоб заспокоїти Настю. — Я зберу сьогодні речі. Коли там літак?

Подруга, звісно, здивована такій відповіді, але все ж, здається, нічого не підозрює. Принаймні, я на це сподіваюся. І речі дійсно зберу. Раптом Богдан навіть слухати мене не захоче, тоді й план помсти мій виявиться зовсім нездійсненним.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍