Христина Лі Герман - Вітер у моїх руках, Христина Лі Герман

    — Нарешті, за стільки тижнів, я дочекався цього питання. Я відповім, — його шепіт заплутався в моєму волоссі. — Але у мене є умова. Відвертість за відвертість, Катерино.

    Я посміхнулася і з полегшенням видихнула. Проте, для проформи, вирішила не показувати, що так просто здалася.

    — Значить, бажаєш перейти до третього етапу? Ми ще на другому не закріпилися.

    — Ні, Катерино. Третій етап виникає не так швидко. Щоб отримати відданість людини, її треба заслужити.

    — Як і довіру, — я примружилася.

    — Поза сумнівом.

    — Ти зі мною уперше погодився.

    — Це не надовго.

    — Хто б сумнівався.

    — У мене є дієвіший метод припинити нову безглузду суперечку.

    — Знову рота своїм язиком заткнеш? — я розсміялася.

    — Можу запропонувати варіант ще приємніше.

    — Збоченець.

    — Покатаємося на човнику?

    Посмішка негайно зникла з обличчя. Такої підстави я не чекала. Леонард відпустив мене, а через мить сплигнув в посудину, яка абсолютно не вселяла довіри.

    — Я навіть ковдри приніс. Дивися, — він вказав на дві пухнасті ковдри і підморгнув. — Стрибай, солоденька.

    — Як ти мене назвав, Кім-Гальяно? — я підвела брову.

    — Спускайся, Катерино. Давай просто поговоримо і відпочинемо. Тобі сподобається.

    Помітивши зміну в його голосі знову, я покірно дозволила обхопити мене і транспортувати на борт судна. Краще б відмовилася, тому що не встигнувши сісти, мало не завищала через крен човна.

    — Заспокойся. Я хочу показати тобі дещо, — Лео сів навпроти і кивнув на ковдри. — Накинь. Нам доведеться перепливти озеро. Пряниковий будиночок на протилежній стороні.

    — Пряниковий? — перепитала з посмішкою. — Ти везеш мене в лігво відьми?

    — Так, Гретель, — Лео пирхнув і посміхнувся.

    Він завів мотор і човен рушив. Я швидко накинула ковдру на плечі, але до кінця поїздки все одно замерзла. Сплигнувши на берег, Лео пришвартував човен і допоміг спуститися.

    — Йдемо. Я розведу вогонь і ти зігрієшся. Тут дуже красиво, — м'яко погладивши по волоссю, Леонард поправив ковдру на моїх плечах і посміхнувся.

    Озирнувшись, і сама дійшла висновку, що в цій частині ліс виглядав майже диким. Було дивно зустріти таку місцевість в якихось трьохстах милях від гучного мегаполісу.

    Леонард продовжував підніматися по низькому схилу, а я намагалася не заплутатися ногами в купинах. Напевно, тому і не відразу помітила, куди потрапила. Нарешті, вставши на рівну поверхню, підняла погляд і завмерла. Навпроти стояв справжній мисливський будинок. Не той білосніжний котедж з гаражем і сучасною технікою, а старий дерев'яний будинок із зрубу. Придивившись, дійшла висновку, що в ньому, можливо, немає навіть електрики.

    — А це взагалі, законно? Чий це будинок?

     Я йшла слідом за Леонардом до дверей і міцніше стискала його долоню.

    — Законно. Будинок побудував дід Кріса. Власне, він приїжджає саме сюди. Вважає, що полювання має бути автентичним.

    Леонард потягнувся рукою вгору і безпомилково відшукав ключ в одвірку. Відкривши їх, він пропустив мене вперед і зупинився за спиною.

    — Очманіти, — прошепотівши, завмерла.

    Тут дійсно не було електрики. Тільки камін. Але те, що виявилося над ним, змусило остовпіти. Зброя. Фактично усі стіни єдиного простору в маленькому будиночку виявилися обвішані рушницями і навіть капканами.

    — Нісенітниця і брязкальця, — заспокоїв Лео. — Просто муляж для інтер'єру. Крім того, Крістіан віддає перевагу риболовлі. Каже, що безглуздою стріляти по качках, яких тут давно немає.

    — Заспокоїв, — я всміхнулася.

    Якоїсь миті здалося, що Лео не рухався зовсім. Він дивився. Так пильно і чіпко дивився, що у мене закляк дух від його краси. Він незвично красивий. Проте тільки зараз я зрозуміла наскільки.

    Леонард м'яко зробив крок вперед. Так само просто обхопив мою потилицю і нахилився. Його рухи виглядали природно, упевнено і закінчилися закономірно — поцілунком, з терпким і теплим диханням, яке я випила і стиха мугикнула.

    Розплющивши очі, коли ласка зникла, я напоролася на майже чорний і блискучий погляд. Леонард дихав рівно, виглядав занадто спокійно, проте його тіло кричало про свої бажання. Яким же з біса приємним виявилося розуміння, що причина саме я.

    — Сядь в крісло біля каміна, мон шері, — його гарячий шепіт в губи викликав набат в грудях. — Я принесу дрова.

    — Принеси, — кивнувши, я обхопила його обличчя, щоб поцілувати. — Я почекаю.

    — Почекай, — хрипко відповівши, Леонард кивнув на крісло. — Я скоро.

    — Не сумніваюся, — оглянувши його губи, я крадькома облизала свої.

    Здається, я остаточно з'їхала з глузду і поїхала на сексі. Абсолютно точно. Адже знову думала тільки про те, наскільки зручне крісло в таких делікатних питаннях.

    Коли двері грюкнули, мана зникла. Обійнявши себе, озирнулася і вирішила пройтися уздовж широкого приміщення. Окрім крісел і каміна, праворуч від них стояли старий комод і секретер. Незвичайний інтер'єр прикував усю увагу. Газові лампи, свічки і щось схоже на сучасний бар — зачаровували. Як і запах. Він не був затхлим і старим. Будинок пахнув, так само, як ліс за його крихітними віконцями.

    Ставши біля секретера, доторкнулася до старовинної фотографії в рамці. Навіть такі речі відрізнялися від тих, які я звикла бачити вдома. З чорно-білого фото на мене дивилися незвичайні люди. Чоловік у фраку і з рушницею в руках, і жінка в розкішній сукні. Я погано пам'ятала історію Гетсбі, але пара на знімку нагадала саме її.

    — Хто це? — спитала, коли почула, як увійшов Лео.

    В'яло посміхнувшись, він скинув поліна в підставку і сів біля каміна.

    — Дідусь Кріса зі своєю другою дружиною, — сухо відповів.