Христина Лі Герман - Вітер у моїх руках, Христина Лі Герман

Розділ 20

    Розплющивши очі, я оглянула широкі панорамні вікна з видом на озеро і хвойний ліс. Сірі хмари нависали над гострими верхівками дерев, не дозволяючи сонцю розігнати уранішній туман. Він блукав над величезним водним дзеркалом, як дим. Облизував дрібні хвилі, пірс і декілька дерев'яних моторних човнів біля берега.

    Продовжуючи спостерігати, намагалася осмислити, що життя нестримно змінилося. Я стала іншою.

    Змінилася.

    Вірніше, мене змінив Леонард.

    Вчора, сьогодні, місяць тому, або хвилиною раніше — це неважливо. Головне — я стала іншою. Абсолютно. Тому і піднялася з ліжка, щоб солодко потягнутися. Тіло нило, а голова зосталася порожня. Уперше я не думала про минуле, не порпалася в нинішньому і не загадувала, яким могло стати майбутнє.

    Накинувши футболку Лео, стала біля вікна і оглянула двір. Рука відразу ж потягнулася до телефону.

    — Сьома ранку. Що ти там забув? — прошепотівши, кинула погляд на пірс.

    Лео стояв в майці і спортивках в самому кінці. Пройшовшись поглядом уздовж його фігури, озирнулася і схопила флісовий спортивний костюм.

    Я вийшла на ганок і неспішно пішла у бік пірсу. Озеро дійсно здавалося величезним. Коли б не ліс, який його оточував, я б сміливо вирішила, що це море. Думки повернулися до високої фігури. Леонард продовжував стояти і робити вигляд, що не помітив моїх кроків за спиною.

    — Добрий ранній ранок, Кім-Гальяно, — ставши поруч, я вклала руки в кишені і глибоко вдихнула.

    — Добрий, мон шері. Не спиться?

    Його голос звучав дивно. Я б ніколи не подумала, що Леонард умів говорити ось так — наче старий та побитий долею.

    — Тепер прийшла моя черга запитувати, що я зробила не так, — дивлячись перед собою, я тремтіла.

    Відчувала, як по краплі втрачаю віру в те, що не зробила помилку, впустивши Лео у своє життя. Я хотіла довіряти йому, напевно, після приїзду сюди і минулої ночі, пристрасно бажала, щоб "ми" стали реальністю. Щоб я, нарешті, знайшла потрібну людину. Єдину. Назавжди.

    Леонард усміхнувся. Похитавши головою, він неспішно обійняв мене і притиснувся губами до маківки.

    — Пробач, що кинув одну, — його відповідь гарячим шепотом і тепле дихання заспокоїли. — Я хотів трохи подумати. Це місце завжди сприяло рефлексії.

    — А де ми? — питання прозвучало безглуздо, якщо врахувати, що я навіть не поцікавилася цим учора вночі.

    — В котеджі Кріса.

    Я посміхнулася і не стрималася:

    — Знову Медок. Хто він насправді, Леонарде? Я вже заплуталася в тому, які між вами стосунки, — вирішила пожартувати.

    — Пристрасні і палкі, мон шері. Я не говорив тобі? Він увечері приєднається. Влаштуємо Содом і Гоморру. Він тобі, здається, сподобався.

    Я скривилася і здійняла погляд.

    — Ти огидний, Кім-Гальяно, — виразила своє відношення до подібних жартів.

    — Говори це частіше. Особливо, коли мій рот між твоїх ніг.

    — Я ніколи не звикну до твоїх брудних жартиків, — озвучивши вердикт, повернулася поглядом до озера.

    — Навіщо звикати до того, що тобі не подобається, мон шері? — його голос прозвучав здивовано.

    — Тому що я так робила завжди, — тихо відповівши, міцніше сховалася в теплих обіймах.

    — Мирилася і мовчала, — підсумував Лео.

    — Саме так, — закінчила, вирішивши, що не хочу псувати момент розмовами про минулі стосунки.

    — Час, нарешті, поговорити.

    Мабуть, мої бажання в цьому питанні нікого не цікавили.

    — Про що? — сухо спитавши, все ж посміхнулася, коли Леонард перемістився і обійняв мене зі спини. — Є ще якісь аспекти біографії нашого боса, або я чогось не знаю про тебе?

    — Про тебе, — він явно не оцінив жарт.

    — В якому сенсі?

    — Я хочу почути правду від тебе. Плювати, яка вона. Це нічого не змінить.

    Липке відчуття кольнуло в грудях. Він хотів почути про Євгена. Хотів відвертості.

    — Ти не розумієш, — я наважилася. — Для чоловіків подібне не так принизливо. Воно не викликає відразу.

    Леонард випрямився і обійняв мене міцніше. Я не знала, як продовжити, адже могла і помилятися в припущеннях про причину такої розмови.

    — Чоловіки, можливо, і мислять інакше. Ми менш емоційно вимагаємо уваги. Але приниження... Усі відчувають його однаково боляче, мон шері.

    — Тобі боляче через моє приниження? — я пирхнула, як стерво. Цю рису мені прищепив біль. — Не сміши мене, Кім-Гальяно.

    — Смішна ти, Катерино. Став би я відкриватися жінці, яка потрібна мені тільки для сексу? З такими не говорять про майбутнє. З такими не розмовляють взагалі.

    Я отетеріла. Миттєва здогадка, що мені тільки-но відкрито зізналися в почуттях, змусила завмерти усім тілом і затремтіти. Ні, я підозрювала, що він закоханий. Мені це усі говорили. Але закоханість не все одне, що кохання.

    — Кім-Гальяно, це огидно, — прошепотіла дурість через переляк.

    Виявляється, я не просто закохалася. Я жахливо боялася не лише своїх почуттів, але і почуттів Леонарда. Яке у нас майбутнє? Воно можливе взагалі? Чому я не подумала про це, перш ніж вирішила переспати з ним? Безглузда дурепа в моєму обличчі не могла знайти жодної відповіді на логічні питання. Жодної.

    — Так, огидно. Але ти приймаєш мене таким. Це дивно для мене. Я уперше зустрів дівчину, яка не виносить мені мозок претензіями і вимогами.

    Його голос прозвучав гірко. Коли б не інтонація, я б відразу уловила сенс сказаного. Але промовчала і запитала:

    — Чому? Я не можу досі зрозуміти. Чому вона вчинила так? Ви... Ви були досить близькі?

    Леонард завмер. Значить, я зачепила за живе, а тому встигла проклясти себе за надмірну цікавість. Ось же дурепа! Зіпсувала такий момент. Вирішила ж не порпатися ні в чому. Хотіла всього лише відчути хоч раз, що потрібна і бажана. А тепер що?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍