Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

Проте виникає одне питання. Хмельницький був далеко не останньою людиною на Подніпров’ї. Він мав вплив у середовищі козаків-реєстровців. Також, судячи з усього, користувався довірою в короля Владислава. Чіпати таку людину було ризиковано.

Сумнівно, що Чаплинський здійснив наїзд на володіння Хмельницького за власною ініціативою. Мусив бо заручитися підтримкою свого пана — Олександра Конєцпольського. Натан Гановер навіть писав, що володіння Хмеля захопив саме цей магнат[579]. Єврейський хроніст помилявся. Але чи не є ця помилка вказівкою на те, що Чаплинський діяв за наказом Конєцпольського? Інакше воно не могло бути. Не був Чаплинський такою впливовою фігурою, щоб здійснювати наїзд на володіння людини, наближеної до короля.

У літературі другої половини XVII ст. та в козацьких літописах, як правило, розповіді про конфлікт Чаплинського й Хмельницького йдуть поряд з розповідями, що чигиринський підстароста ув’язнив майбутнього козацького гетьмана. Це ніби сталося через те, що Хмельницький бунтував людей.

Інше питання, для чого це було потрібно Конєцпольському? Здається, питання зводилося не лише до майнового аспекту. Хмельницький, будучи пов’язаний з королем, відчував себе відносно незалежним на Чигиринщині, де хотів безроздільно панувати Конєцпольський. Отже, цього зухвалого козака треба було «поставити на місце». І Конєцпольський вирішив розправитися з неугодною йому людиною.

У «реєстрі кривд», поданій королю, Хмельницький згадує, що в бійці з татарами якийсь Дашевський, чи то польський вояк, чи поляк, що був вписаний у козацький реєстр, так рубнув його ззаду по голові, що тільки шишак, тобто шолом, охоронив голову від травми»[580]. Цей епізод Хмельницький наводить як приклад того, що шляхтичі-зловмисники хотіли його погубити. Ймовірно, згадуваний епізод відносився до походу проти татар восени 1647 р., який організував Олександр Конєцпольський. Натан Гановер згадує про нього й говорить, що плани цього походу Хмельницький видав татарам[581]. Не виключено, що наведена цим хроністом інформація відобразила факт загострення стосунків між Конєцпольським і Хмельницьким.

«Хмельницький (в «реєстрі кривд»), — писав Грушевський, — безпосереднім провинником в сій афері вважає, видно, Пешту (козак Роман Пешта вважався соратником Хмельницького — П. К.) з його доносом. Він «доніс на його погибель до п. хорунжого коронного (тобто Олександра Конєцпольського. — П. К.), ніби замишляє випровадити армату на море, а п. хорунжий по при иньші претенсії через Чапліньского розгнівавшися ще й за се, велів наступати на здоровє Хмельницького». А на иньшім місці того ж реєстру сказано, що п. Конєцпольский, «вертаючися з Запорожа, велів взяти Хмельницького за варту і голову йому утяти, а як Хмельницький хотів удатися в сій справі до пана краківського [Потоцкого], по дорогах пороблено засідки»[582].

Щоправда, Конєцпольский, як староста чигиринський, не мав права ув’язнювати Хмельницького, тим паче карати смертю. Тому майбутній козацький гетьман вважав свій арешт неправомірним, виявом магнатського безчинства. Вважається, що увільнитися з в’язниці Хмельницькому допоміг його кум Михайло Станіслав Кричевський. Можливо, Богданові дали зрозуміти, що не варто «шукати правди», скаржитись на незаконне ув’язнення. Це йому не допоможе.

«Се був страшний, критичний момент в житю Хмельницького, — відзначав Грушевський. — В душі його, в усіх єстві настав глубокий перелом, тим страшнійший, чим здержливійша і зрівноважена досі булася незвичайно сильна і богато обдарована натура. Можна сказати, що Хмельницький перед сим і по сім моменті се було двоє ріжних людей». Намагаючись зрозуміти психологію подальших вчинків Богдана, історик писав: «Розумієть ся, козацьке житє на українськім пограничу не стелилося рожами ніколи, але тепер захиталося в житю Хмельницького все, що він вважав міцним, певним, безпечним. Заслужений козацький старшина, вибраний в повірники самого короля, був обрабований зі всього шляхетським зайдою і не міг знайти помочи ані управи. Бездоганний, гордий своєю випробованою вірністю королеви і річипосполитій — попав в бунтівники і не міг виправдатися від сього закиду. Його старого, шановного чоловіка волочать по вязницях, трактують як яке небудь ледащо, і навіть самого житя він уже не певен»[583].

Конєцпольський, наказавши ув’язнити Богдана (а робилося це руками Чаплинського), хотів, ймовірно, нейтралізувати плани короля Владислава щодо війни з турками й татарами. На це, власне, натякав сам Хмельницький у «реєстрі кривд». На той час Конєцпольський, як і Ярема Вишневецький, котрі спочатку ладні були воювати з «поганами», зайняли разом з іншими магнатами неприхильну до цієї війни позицію.

У літературі поширена версія, що ображений Хмельницький (чи то відібранням маєтку, чи ув’язненням, чи одним і другим) утік на Запорізьку Січ, де знайшов підтримку козаків. Але не маючи достатньо сил, вирішив звернутися до кримського хана Іслам-Гірея за допомогою. Той, мовляв, не поспішав це робити, але згодився, взявши в заручники Богданового сина Тимоша. Ця версія, яка вважається «канонічною», переважно базується на Літописі Величка. Насправді вона видається сумнівною — особливо в плані... хронологічному.

Ув’язненням Хмельницький «виводився з гри». Можна навіть допустити, що Конєцпольський, влаштовуючи різні прикрості для Богдана, діяв у спілці з іншими магнатами. Тобто конфлікт Чаплинського й Хмельницького насправді не був «звичайним конфліктом». Це був елемент «великої гри», що велася не лише в Речі Посполитій, а й виходила за її межі.

Цікавими в цьому плані є розповіді про Івана Барабаша й Хмельницького, які знайшли навіть відображення як у літературі другої половини XVII ст., так і у народній думі. Загалом вони плутані й виглядають нелогічно. Особливо довіряти їм не варто.

І все ж ці оповіді (про них йшлося вище), схоже, мали реальну основу. Наскільки можна судити, Барабаш разом з Хмельницьким вели переговори з Владиславом IV про похід козаків на Чорне море. Ці козацькі репрезентанти могли отримали від короля документи, що опинилися в руках Барабаша. Проте, коли магнати й шляхта виступили проти війни з турками й татарами, останній відмовився від наміру воювати з «невірними» — на відміну від Хмельницького. На цьому ґрунті міг виникнути конфлікт між двома козацькими лідерами. Під час Хмельниччини (що показово!) Богдан і Барабаш опинилися в різних таборах.

Іван Барабаш

Згідно з повідомленнями літопису Величка, Хмельницький, викравши в Барабаша королівські привілеї, 11 грудня 1647 р. прибув на Запорізьку Січ. Це прибуття Величко малює в ідилічних картинах: «Хмельницький,