Лада Лузіна - Меч і хрест

«Дощ, чи що, пустився? Дивно…»

На столі стояла вже засвічена лампа.

«Газовий пальник Ауера чи олійна Карселя? Цікаво, який зараз рік? 1880-який»?

Щось тут було не так – не так, як вона собі уявляла. І за секунду Ковальова усвідомила, що саме: всі речі були новими!

Усі осколки XIX – початку XX століття, що дійшли до неї і дбайливо зберігались у музеях «Однієї вулиці», російського мистецтва і в дорогоцінному «Будинку Турбіних», – пожовклі акварелі та фотографії; піаніно з померклим чорним лаком; неправдоподібно вузькі дамські рукавички зі шкіри, що зсохлась, зі зворушливими розрізами та ґудзичками на зап’ястках; втомлені мережива кістяного театрального віяла; облуплені бляшанки з-під чаю і «Конфектъ Каранели» – були згаслими, такими, що бували в бувальцях, пережили бурі століття, речами. Речами із загадковим минулим. І саме з них вона подумки виткала образ того прекрасного часу.

Похмуре XIX століття здавалось їй жовтуватим і злегка потертим, зворушливо-тендітним, як старовинні документи, що розсипаються в руках, вишуканим, як тонконогий чорнильний почерк, із розчерками та «ятями», оксамитово-муарово-мереживним, з ностальгійними приглушеними барвами. І вона виявилась абсолютно не готова до того, що нинішнього 188(?) року папір був білим! А бляшанка «Шоколад и Халва. Г. И. ШИКЪ ВЪ КIЕВЪ Верхiй Валъ № 12», що стоїть на столі, – такою ж недоладною, примітивною і наївною, як бляшанка цукерок «Bisca Roses», що продавалися в рундуку біля її будинку.

– Надія? – квапливо поцікавився молодик.

– …Володимирівна, – спішно мовила вона, вчасно згадавши, що в ті вікопомні часи по батькові величали не лише літніх і начальників.

– Ви… вдова? – його тривожні оксамитові очі зі здивуванням оглянули сумнівний туалет візитерші – єдину річ у цій кімнаті, відповідну щодо міри загадковості, потертості й погаслості її уявленню про «там».

Марійка зіщулилась. Мабуть, «бідна вдова» було єдиним логічним висновком, який людина кінця XIX століття, нехай навіть виряджена в костюм XVI, могла зробити, дивлячись на жінку, одягнену в чорну сукню початку XX, але при тому – столітньої давності.

Хоча, в принципі, вони з ним явно були обоє рябоє.

Вона непереконливо кивнула – так, щоб можна було потім заперечувати. «Надія від Володимира Федоровича» – була чи то нежданим подарунком долі, чи то небезпечною каверзою.

– Що ж… – співчутливо мовив повагом Михайло Врубель, – можливо, я зможу заплатити вам трохи більше. – Він із явною й сором’язливою жалістю подивився на округлі тупі носи її потертих шовкових туфельок. Потім, уже без ніякого сорому, провів несхвальним поглядом по її фігурі – здається, Марійчина щупла іпостась теж викликала в нього неабиякі сумніви. (Не дивно. За канонами тілесної краси кінця століття, з будь-якої «стрункої балерини» можна було викроїти мінімум двох «сухотних» Марійок.)

«Бідна і голодує», – підвела за нього підсумок вона.

– Ви раніше не займалися цим, – сказав він знову-таки ствердно і знову жалісливо.

– Ні, – відповіла Марійка, подумки ціпеніючи.

«Чим ЦиМ?!»

Молодик перевів погляд на її застигле обличчя. Вглядівся в нього пильно і так глибоко, що у Марійки на секунду перехопило подих. Потім рішуче і приречено скривився. Витяг із жилетної кишені срібний годинник цибулиною і, ретельно вивчивши циферблат, голосно защипнув кришку.

– Ще година з чвертю, – буркнув він. – Встигнемо, якщо нашвидку. Як це, однак, недоречно… Надіє Володимирівно, будьте ласкаві роздягтися! – Художник рішуче розстебнув оксамитовий камзол.

– Що? – Надія Володимирівна зацьковано позадкувала, картаючи себе за те, що пішла на поводі у випадку. Протеже Володимира Федоровича виявилася звичайною повією. Точніше, не звичайною, а «напівшовковою». Але від цього Марійці не було легше. – Я чесна жінка! – залопотала вона. – Це, мабуть, помилка! Я… Я… Ви…

Врубель змінився в обличчі й поривчасто зробив крок до неї.

Марійка відскочила й уперлася спиною в стіну, згадавши раптом, що наприкінці життя Врубель збожеволів, та й у молодості вважався диваком.

– Як ви можете? – закричала вона. – Святих у Кирилівській, і в той же час… Та чи знаєте ви, що істинні іконописці місяцями молилися, перш ніж за пензель узятись! – «І правильно вам не дали розписувати мій Володимирський собор!» – хотіла додати вона гнівно, хоча до цього дня щиро жалкувала, що в її найкрасивішому у світі Володимирському геніальному Врубелю доручили тільки орнамент у південному боковому вівтарі.

Але не встигла.

– Ви не зрозуміли! – збентежено виправдався художник. – Невже Володимир Федорович нічого вам не роз’яснив? І ви подумали?.. Боже, який я телепень! Я нині сам не свій. І ви прийшли так несподівано… Я шукаю натурницю! Обличчя! Образ! І Києвицький сказав, що пришле вас, що ви знайома Володимира Федоровича. Я зрозумів, що ви бідуєте і тому згодні позувати. Пробачте великодушно!

Марійка закинула голову, вдивляючись у його відчайдушні та безмежно покаянні очі. Усередині в неї немов лопнув тугий пухир, і стало легко й соромно.

«Боже, яка я дурепа… Ну звичайно ж, він художник. Добре, хоч про Володимирський не ляпнула. Він же так сумував, що йому не дали написати «Надгробний плач». Та, може, він іще й не писав ніякого «плачу», який йому потім не дали…»

– Пробачте, я зрозуміла вас невірно, – сказала правду вона.

Риси Врубеля зовсім незрозуміло просвітліли. Він зніяковіло прошепотів «дозвольте», боязко доторкнувся до її щоки й повернув її голову трохи праворуч. Відсахнувся на крок. Пальці машинально обхопили підборіддя, великий палець зім’яв нервове обличчя, а в очах з’явилося дивне, шукаюче, схвильоване, немов він не наважувався повірити в щось.

– Так, Києвицький мав рацію. Це ви, – мовив він нарешті. – Тепер я і сам бачу це. Спершу не зрозумів, ви були занадто налякані. Але, повірте, ви не повинні боятися мене. Я не зроблю вам нічого лихого. Якщо ви не проти, всього кілька начерків… Мені потрібне ваше обличчя! – попросив він.

– Так, – згідливо затрясла головою Марійка. – Так! Що я маю робити?

Усе складалось якнайкраще! Але річ була навіть не в цьому, а в тому, що від запаморочливої думки про те, що її намалює Сам Врубель і, можливо, повернувшись назад, вона