Лада Лузіна - Меч і хрест

якби ви спромоглися перегорнути кілька книг, ви б знали, кому молитися!

Читайте книги, панове ідіоти, просто іноді читайте книги, і тоді ви дізнаєтеся, що перевернутий хрест символізує зовсім не Сатану…

Ви просто забули, кого охрестили Дияволом тисячу років тому!

Розділ вісімнадцятий,
у якому Марійка зустрічається з Мефістофелем

Видовище було більш ніж незвичайне: на тлі примітивних пагорбів Кирилівського за моєю спиною стояв білявий, майже білий блондин, молодий, із дуже характерною головою, маленькі вусики теж майже білі. Невисокого зросту, дуже пропорційної статури, одягнений… ось це ж бо в той час і могло мене понад усе уразити… увесь у чорний оксамитовий костюм, у панчохах, коротких панталонах і штиблетах. Загалом, це був молодий венеціанець із картини Тінторетто або Тиціана.

Л. Ковальський. «Михайло Врубель»

Біля під’їзду їх ніхто не чекав.

Через Софіївську, що відділяє Володимирську, 28, де Марійка розлучилася з послушницею Флорівського, від Десятинної, 14 (що була до революції Трьохсвятительською, 10), куди йшла непрохана гостя пана Врубеля, остання промарширувала, немов засуджений солдат крізь паличний стрій, – хоча перехожі поглядали на ряджену дівицю не більш ніж із ледачою цікавістю. У центрі Київського акрополя селилося немало закладів, обслуга яких красувалася в ретро-костю-мах, і її напевно сприймали як одну з них. Але Марійка, що ні в одному з таких місць не бувала, про ці звичаї не знала, і тому страждала страшенно.

«Нічого не вийде», – тоскно подумала вона, зупиняючись біля занадто нових дверей із гофрованим заґратованим склом, які налякали її двома роззолоченими гербовими дошками:

Національна рада України

з питань телебачення та радіомовлення

Державний комітет України

у справах сім’ї, дітей і молоді

«Мене сюди просто не пустять. Та вони і зачинені! Вихідний».

Абсолютно впевнена у провалі, Марійка із сумом подивилася на Андріївський, що втікав униз, спускався до заповітного тринадцятого будинку, і, зітхнувши, в’яло штовхнула двері – «именем Отца моего велю, дай то, что мне должно знать! Анекдот, парсуна, пора», – але ті легко піддалися.

Хол під’їзду був порожній і похмурий. Втім, Марійка, що ніколи не бувала тут раніше, не могла зрозуміти, чи сталися з під’їздом які-небудь зміни чи, незважаючи на сусідство з «національною» і «державним», він зберігся таким дотепер – у Старому Місті було чимало будинків, переступаючи поріг яких, ти немовби переступав на сто років назад.

Номера квартири студентка не знала. З уривчастих відомостей, що скупчились у неї в голові з часів зубріння першого питання чотирнадцятого білета, випливало одне: «майстерня професора живопису Володимира Орловського з кімнатою та балконом на Дніпро, яку Врубель знімав за 30 рублів у місяць, містилась у верхньому поверсі». Тобто не на першому і не на другому, і в тій частині будівлі, вікна якої виходили у двір, що обривався високими сходинками Андріївської гори, яка збігала до великої ріки.

Ех-хе-хе…

Ряджена піднялася по сходах, витягла з кишені ключ і спробувала прилаштувати його в замок – не вийшло. Але тиша обнадіювала. Півтори години тому, варто було їй вимовити слово «Salve», їхній під’їзд знову став вимерло-порожнім, і у Марійки з’явилася непевна ідея, що шлях від вуличних дверей до дверей квартири перетворюється на деякий портал поза часом і простором – іще не там (оскільки, щоб опинитися «там», треба відчинити другі двері ключем), але вже не тут (оскільки перші двері вже здолано).

На четвертій спробі ключ невимушено ввійшов до замкової щілини й безшумно обернувся в її руках. Марійка завмерла, не вірячи, – «Невже спрацювало?!» – і, відчуваючи, як неймовірне розпирає їй груди зсередини, голосно й уривчасто видихнула повітря, швидко заховала ключ до кишені й, не знайшовши очима кнопку дзвінка, невпевнено постукала.

Відповіді не було, і гостя затопталася, набираючись рішучості. Знервовано поправила нитяну шаль на голові. «Година, яку їй треба було побачити», цілком могла виявитися годиною, коли хазяїна не було вдома або навіть у самому Місті. І їй страшенно захотілося, щоб так воно й було, фокус спрацював, і за дверима виявився не черговий котячо-чаклунський офіс, а дійсно та сама квартира за 30 рублів, яку вона зможе оглянути без перешкод і швидко втекти без пригод.

Про всяк випадок, вона постукала ще раз і, знову почувши тишу, повільно натиснула на ручку і здригнулася від несподіванки, коли хтось із іншого боку потягнув двері на себе, вириваючи ручку з її рук, і отвір явив їй білявого молодика із заклопотаним нервовим і невдоволеним обличчям та тривожними оксамитовими очима.

– О-о-о… – мовила Марійка, округлюючи рот, очі та звуки.

Бо перед нею, безумовно, стояв не Він, а хтось немислимий і неможливий. У чорному оксамитовому камзолі, панчохах, панталонах і пом’ятому мефістофельському береті – костюмі початку XVI століття, так само недоречному наприкінці XIX, як і її сукня початку XX.

«Але такого в Києві взагалі не носили! – перелякано відступила вона. – Коли таке носили не в Києві, в Києві вже щосили опробували турецькі шаровари».

– Ме…Ме… Ме… – простогнала Марійка.

– Михайло Олександрович, – відрекомендувався їй Мефістофель. – А ви – Надія? Від Володимира Федоровича? – ствердно й дуже невдоволено сказав він. – Я чекав вас завтра! – його невдоволення стало зрозумілим. – І двері чомусь відчинені… – пробурчав він собі під ніс. – Милості прошу!

Михайло Олександрович відступив, даючи їй пройти, і, минувши темний передпокій, що негостинно вдарив її кованим ріжком якоїсь скрині, Марійка-Надія прочовгала на негнучких ногах до «майстерні професора Орловського» й жадібно обійняла її очманілими очима.

Мольберт, накритий не надто чистою тканиною. Начерки олівцем на стінах, і з-поміж них один, із Гамлетом у такому ж великому та пом’ятому береті, й довгоносою Офелією над ним. Безліч книг і паперів. Фарби, пензлі, олівці. Марійка мимохіть кинула цікавий погляд на балкон «із видом на Дніпро» – але, на своє глибоке здивування, побачила тільки сірі сутінки у вузькій щілині запнутих