Лада Лузіна - Меч і хрест

виявить олівцевий начерк свого обличчя в художньому альбомі, що звалився на неї зранку, в Марійки радісно й перелякано залоскотало в животі.

«Аби тільки він не передумав…»

– Я згодна на все!

– От і славно. – Він відчужено всміхнувся, вже поринувши в щось своє, гарячкове і захоплене. – Візьміть сукню там, за ширмою. І тканину на голову треба… – сказав він більше самому собі. – Темну. Щоб як ваша шаль… Прошу вас, Надіє Володимирівно, можете пройти до тієї кімнати, – вказав він їй на прочинені двері. – Не турбуйтесь, я не ввійду.

Збуджена нітрохи не менше за художника, Марійка поквапилася виконати вказівки. Сусідня кімната виявилася спальнею, з дуже аскетичним умеблюванням, без будь-яких претензій на затишок. Залізне ліжко з байдуже заправленою постіллю, табурет і нечисленний одяг, що висів просто на вбитих у стіну цвяхах. Чогось тут було страшенно холодно. Але, відкинувши озноб нетерплячими плечима, Марійка квапливо розплутала свій шовковий пояс і вивільнилась із сукні, боячись не так того, що хазяїн, заглянувши сюди, застане її ню, як того, що він побачить її колготки, ліфчик і труси, що мали такий же стосунок до XIX століття, як і вона сама.

Неслухняними від перезбудження руками – «Боже, невже це відбувається зі мною насправді?!» – натурниця розгорнула виданий ним одяг: довгу сорочку до підлоги вільного пливкого крою.

І це вбрання викликало у неї застрашливу асоціацію:

«Господи, та він збирається писати з мене Божу Матір!»

Вона застигла, притискаючи до занімілих грудей темну сукню Кирилівської Богородиці, не знаючи, як викручуватися з цієї історичної пастки. Лише машинально завваживши, що, позаяк Марію ще не написано, але вже є в планах, зараз 1884, і лампа, напевно, все ж карсельська, і її світло прийняте за нову одиницю освітленості, що дорівнює 7,4 англійської спермацетової свічки…

Ось тільки лампа була їй зараз якраз до лампочки!

Пролунав акуратний стук у двері. Услід за ним – неакуратне і нервове падіння якогось предмета. А за предметом в її кімнату, без стуку і попередження, впав сам художник із застигнутим, перевернутим обличчям.

– Ви… – відчайдушно скрикнув він приглушеним шепотом.

– Ай! – пошепки вискнула Марійка, прикриваючи свою недоречну білизну темним балахоном.

– …не одягнені!!! – В його вигукові був цілковитий відчай. – Бога ради, сидіть тихо – ні шереху, ні звуку. Я вам заплачу, – здавалося, він зараз упаде перед нею на коліна. – Якщо ВОНА застане вас у моїй спальні без туалету…

– Я тихо, – пискнула Марійка.

– Боже, якщо це вона! О! – Він несамовито захитав головою, вискочив зі спальні й помчав з усіх ніг до передпокою.

Марійка навшпиньки підійшла до нещільно причинених дверей і стала біля стіни, прислухаючись до того, що відбувається в майстерні, й відчуваючи, що «година, яку їй належало знати», настала.

– Еміліє Львівно, – почувся уклінний голос Врубеля. – Ви ж обіцяли о п’ятій.

«Емілія Львівна! Дружина Прахова! – промайнуло в голові враженої Марійки. – У яку він закоханий… Мамочко, вийшло!!!»

– Можливо, я невчасно? – відповіла жінка, і в цьому ввічливому запитанні Марійка виразно розчула істеричний, пружинистий і дитячий деспотизм спадкової принцеси.

– Як ви можете запитувати? – приглушено відповів закоханий. – Коли ви пообіцяли, що прийдете до мене самі…

– Я бачу, ви дозволили намислити собі бозна-що! – гордовито осадила його дама. – Так знайте ж, я прийшла до вас лише зі співчуття й винятково як ваш друг. Добрий друг. Навіть Адріан уже помічає, що з вами щось недобре коїться. Позавчора, після вашого візиту, Адріан Вікторович сказав, що дуже стурбований вашим пригніченим станом і не розуміє його причин. Він, здається, виплатив вам щедрий аванс, до Венеції вас відряджає за казенний рахунок…

«Авжеж, – клацнуло в Марійчиній пам’яті, – професор Прахов послав Врубеля до Венеції писати образи для іконостасу! Зараз 1884! Турнюри у розпалі!»

– Піклується про вас, опікає, – продовжувала наставляти художника професорша. – Знав би він, у чому справжня причина вашої меланхолії!

– Ви жорстокі зі мною, – відповів молодик пониклим голосом.

– Ні, це ви несправедливі до мене! – заперечила вона. – Я принесла вам те, що ви просили.

Почувся інтригуючий і ніжний шерех паперу, і художник тихо і щасливо охнув:

– Ви зробили це спеціально на моє прохання? Еміліє Львівно, повірте, там, далеко від вас, ваше обличчя буде моєю єдиною втіхою і єдиним другом!

– Сподіваюся, – незаперечно сказала дружина професора, – моє обличчя послугує більш високим цілям. Якщо фотопортрета недостатньо, я готова позувати вам особисто. Приходьте сьогодні до вечері…

– Ви хочете, щоб я написав ваш портрет? – невпевнено мовив Врубель.

– Я хочу, – з незрозумілою урочистістю оголосила дама, – щоб ви створили той життєвий шедевр, якого чекає від вас мій чоловік. І ще більше цього я хочу, щоб ви знову набули істинної віри. Не забувайте про те, що я значно старша за вас, – напутливо заговорила вона, – що я мати і дружина вашого наставника й покровителя.

– Але дозвольте, – задихнувся він. – Не хочете ж ви, щоб я написав із вас Богоматір?

«Саме цього вона і хоче!» – зневажливо подумала Марійка.

«…в образі Пресвятої Богородиці художник зобразив дружину професора Прахова Емілію, у яку був безнадійно закоханий».

«Отже, портрет Каті сам Врубель намалював?»

І натурниця пана Врубеля, що не відбулася, відчула раптом щемкий укус ревнощів:

«Та при чому тут узагалі Катя? А я? А що коли він зараз їй відмовить? От візьме й відмовить!»

– Але це немислимо. Ви… – Марійка вчула в його голосі непідробний страх.

– Світська дама! – скривджено обурилася «Катя» чи «не Катя». – Яку друзі мого чоловіка – не заперечуйте, я знаю це! – вважають надмірно свавільною, неврівноваженою й вередливою! І боюся, ви полюбили мене тільки тому, що вважали занадто доступною. Адже так?

– Ні, ні… – жалібно застогнав він.

– Але я не така! – в афектації вигукнула вона. – І я мрію, щоб те почуття, що його, як