Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

Іван Безпризорний сказав:

— Хлопці, я вам вірші нові прочитати хочу.

— Не час, — відповів Семен Лобачов, що тепер був за старшого.

Піддувайло заперечив.

— Може, до світанку ніхто й не об'явиться… Та й потім хтозна, чиї це коні.

— Баба надвоє казала, — підтримав Боря Кнут. — Мабуть, коні крадені. Й тут міліціонерові зручніше сидіти, а не нам, бійцям Червоної Армії.

— Багато говорите, — зауважив Семен Лобачов. І потім дозволив: — Гаразд, читай… Тільки неголосно…

— Вірш називається «Шабля»… — почав упівсили Іван Безпризорний.

Хмари розповзалися повільно й тихо, як розповзається промоклий папір. І з'явилися зірки, маленькі, наче ялинкові свічки. Й Семен Лобачов, який погано слухав Івана, дивлячись на небо, подумав, що третій десяток на землі живе, а вперше бачить, як зорі з-за хмар з'являються…

— Авжеж, — сказав Боря Кнут. — Будеш ти, Ваню, великим поетом. У столиці житимеш. А я до тебе проїздом навідуватися стану, на випивку позичати…

— Я серйозно, хлопці. Яка ваша думка?

— Моя думка гарна, — сказав Піддувайло. — Та я більше вітав би, якби ти анекдоти писав.

— А про кохання що-небудь є? — спитав Семен Лобачов.

— Йдеться, зрозуміло, про його Марію, — посміюючись без злості, уточнив Боря Кнут.

— Ліричних віршів у мене багато, — запевнив Іван Безпризорний. — Хоча б цей… «Я не знаю, як дівчину звати»…

— Тихіше, — підкинув гвинтівку Семен Лобачов. — Хтось іде…

Від дороги в бік узлісся їхали вершники.

Вікно світилося серед ночі. Й на долівці біля скрині лежав білястий квадрат, розсічений рамою, наче хрестом. Десь шаруділа миша. В суміжній кімнаті не спали. Й замкова дірка так само залишалася жовтою.

Волгін натягнув чоботи, сів на скриню, подумки лаючи себе останніми словами. Як же він міг схибити? Забути на гвіздку куртку з пістолетом у кишені! Може, ще не пізно пройти в суміжну кімнату.

За стіною розмовляли. Кость завмер біля дверей. Дослухався.

— Що я, маленький! Це точно, — говорив стрижений.

— А якщо плутаєш? — спитав Требухов. — Ти знаєш, хто він? Зять полковника.

— Все одно… Схожий на того лягаша…

Цокав годинник. Під ногами Требухова порипували дошки.

— Що будемо робити? Ну й задача, — буркотів Требухов.

Кость навшпиньках пробирається до вікна. Двостулкову раму з'єднує з наличником лише фарбований шпінгалет. Рух руки — й шпінгалет легко ковзає вгору. Стулки розходяться беззвучно.

Земля зразу затріщала під ногами. Й пес кинувся на ріг будинку. Та ланцюг був короткий. Пес гавкав, але дістати Волгіна не міг. А він уже біг через сад до огорожі. Перевалився через огорожу. Опинився на вулиці, Й кинувся вперед, шукаючи очима водонапірну башту.

Зорі стрибали над головою і мчали за ним навздогін. Повний місяць мерехтів праворуч за дахами. Він махав руками, наче бігун на дистанції, і піт котився по його обличчю. Але сорочка була тонка, холод легко проникав крізь неї. Між лопатками крижаніло, наче він притулювався до скла.

Чорні шпали виповзали йому під ноги. І він біг по шпалах, пам'ятаючи про вартового, що охороняв вугілля.

І коли вартовий вигукнув: «Стій! Хто йде? Стій! Стріляю!», Волгін зрадів, наче почув голос близької людини.

— Ти швидше, швидше викликай своїх! — підганяв він вартового.

А вартовий дивився на нього підозріло, наче на божевільного.

Розводящий тричі перепитав. Похитав головою. Але, може, все ж повірив, а може, просто шлях у караульне приміщення пролягав повз будинок, який займав уповноважений ДПУ. І розводящий зазирнув туди. Кравець виявився на місці.

Кравець здивувався. І не приховував цього.

А Волгін не знав, з чого почати. Не знав, що можна говорити, а що ні. Тому, поміркувавши, він сказав найпростіше:

— Я від Каїрова.

— «Два», — сказав Кравець.

— «Вісім», — відповів Кость. І про всяк випадок додав: — «Паризький швець».

Через сімнадцять хвилин на явку, де залишався Требухов, було здійснено наліт. Чекісти обшукали будинок, льох, горище, сарай і сад, але ні Требухова, ні стриженого, ні самого господаря знайти не вдалося. На кухні виявилися лише перелякана жінка й двоє заплаканих дітей.

Куртка Волгіна висіла на тому ж самому місці. Та іменного пістолета в кишені не було.

Волгін розповів Кравцю найголовніше, про оголошення з медалями й монетами. Й про телеграму, яку повинен дати на ім'я Вороніна, якщо все буде гаразд.

На роздуми часу було обмаль. Але і Кравець, і Волгін одразу зрозуміли, що найголовніше тепер — перехопити Требухова, не дати йому можливості зв'язатися з Козяковим. Тому що може існувати ще якийсь канал зв'язку, яким Козаков зуміє попередити того, хто в місті, про небезпеку. Й тоді відомості, добуті Волгіним, утратять усяку цінність.

Командир кавалерійського загону зробив правильно, влаштувавши засідку біля коней, знайдених на узліссі.

Однак коли Семен Лобачов підкинув гвинтівку й сказав: «Тихо. Хтось іде», це були не Требухов і його дружки… Це йшли Волгін, Кравець і кавалерист — командир взводу.

Варвара читала журнал «Вокруг света». Вона любила його. Тут друкувалися пригодницькі повісті, цікаві оповідання, переважно перекладні: про далекі моря і незнайомі міста, по яких мавпи гуляють так же вільно, як у нас кішки.

Варварі подобався цей журнал. І вона передплачувала його… Вона завжди робила все, що хотіла, без зайвих слів і галасу.

У кріслі було затишно. Світло настільної лампи лягало на письмовий стіл, етажерку, зелений пуфик і килимову доріжку неправильним колом — з химерним