Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

«Сонце спускалося за видноколо, освітлюючи червоним промінням яскраво-зелену поверхню Саргасового моря і Острів Загиблих Кораблів з його лісом щогл. Цей спустошений бурями, посічений часом ліс, його зламані сучки — реї, клапті вітрил, рідкі, як останнє листя, — все це могло б пройняти зневірою найжиттєрадіснішу людину. Але професор Людерс відчував…»

У двері постукали. «Матері сьогодні немає. Хто б це міг бути?» Годинник пробив раз. Варвара машинально глянула на циферблат: стрілки показували пів на першу. Й від свідомості, що вона сама й уже пізно, Варвара сповільнила ходу. Нерішуче зупинилася перед дверима. Їй стало моторошно, але лампочка в передпокої перегоріла кілька днів тому, й світло падало лише з тієї кімнати, до вона щойно читала журнал.

Стукіт повторився, вимогливий, голосний…

Варвара підняла защіпку, повернула ключ. Рипнули двері й попливли у півтемряву сходової площадки. На порозі стояв чоловік у низько насунутій на очі кепці. Варвара здригнулась, але… двері вже були далеко, й потягнути їх на себе неможливо.

Обличчя чоловіка здалось їй трохи знайомим. І хоч їй було страшно, так страшно, що хотілося плакати, вона нічим не видала свого переляку, навпаки, нахабно сказала:

— Алло, любий!

«Любий» холодно запитав:

— Сама?

Вона невизначено знизала плечима, гарячково міркуючи, що ж робити.

— Можна пройти?

— Я жду коханого, — про всяк випадок збрехала Варвара.

Чоловік увійшов у передпокій.

— Зачини двері, — сказав він.

— Зачини сам, — відповіла вона. — Я боюся темряви.

Вони зайшли в кімнату, де горіла настільна лампа. Чоловік запитав:

— Ти не дозволяєш мені залишитися?

— Це неможливо. Не терплю, коли чоловіки калічать один одного.

Варвара ще не могла його пригадати. Та він поводився так, нібито вже залишався ночувати в цій кімнаті. Сів у її крісло. Дістав пачку з сигаретами. Варвара охоче закурила. Кинувши швидкий погляд на пачку, поцікавилася:

— Закордонні?

— Вгадала.

Хвилину він випробувально розглядав її. Потім сказав:

— Ти мене пам'ятаєш, Варваро?

— Дурне запитання. Звичайно ж пам'ятаю, ти обіцяв на мені одружитись і відвезти в якийсь… Е… е… Скадовськ!

— Я ніколи не був у Скадовську.

— Це десь між Одесою та Севастополем.

— Можливо. Але я нічого не обіцяв тобі.

— Я не вірю обіцянкам.

— Ти велика розумниця, — поблажливо сказав чоловік.

І коли він сказав ці слова, вона згадала. Рік чи два тому він приносив у перукарню французькі лаки, помаду, пудру, одеколон. Він не торгувався, і всі залишалися ним дуже задоволені. А Варвара, поласувавшись на коньяк «Наполеон», запросила його до себе…

— Навіть найрозумніші жінки мріють вийти заміж, — відповіла вона.

— Правильно. Тим більше, що завжди можна розлучитися. Чи не так?

— Не пробувала. У мене все вийшло простіше. Мій чоловік опинився в тюрмі… Гаразд, ближче до справи. В тебе є що-небудь для продажу?

— Нащо так швидко? Мені приємно розмовляти з тобою на абстрактні теми. Ти молода й гарна… Тобі не місце в цьому місті. В Одесі ти була б королевою…

— Легко дарувати компліменти. Вони нічого не коштують. А гроші? Де я візьму гроші, щоб перебратися в Одесу?

— Гроші заробляють не тільки в ліжку.

— Я цього не знала, — глузливо заперечила вона.

— Ти так само ходиш у клуб моряків?

— Не здихати ж мені з нудьги.

— Сьогодні не пішла?

— Я ходжу не щодня. До речі, сьогодні понеділок, а по понеділках клуб не працює.

— Я знаю. Тому хочу попросити тебе про одну послугу.

Вона смикнула плечима. В неї була така звичка. Може, ця звичка замінювала посмішку. Може, слова, які вона не змогла б так швидко дібрати.

— У середу передай цю книгу моєму другові. Ви зустрінетеся з ним у клубі моряків.

Чоловік вийняв з-під пальта книгу. Варвара прочитала на бурому корінці: «Граф Монте-Крісто».

— Як звати твого друга?

— Не має значення. Він сам підійде до тебе. Ти чекатимеш на нього в більярдній кімнаті й триматимеш книгу на колінах, розкриту на тринадцятій сторінці…

Вона скривилася.

— Не бійся… Все нормально. Я думав це зробити сам. Але ми стоїмо в цьому порту тільки сімнадцять годин замість обіцяних трьох діб. Якщо він не прийде в цю середу, жди наступної…

— Дурну знайшов… — відповіла Варвара. — Буду я, мов ідіотка, таскатися на танці з книгою.

Діставши з кишені гаманець, чоловік відрахував три сотенні й поклав на стіл поряд з книгою.

— Це аванс… Потім одержиш іще стільки. Як бачиш, робота не фізична й для здоров'я не шкідлива. Згодна?

Варвара мовчки кивнула. Однак, наче торгуючись, сказала:

— За нинішніми цінами це не такі вже великі гроші.

— Більші, ніж твоя зарплата, до речі, — резонно зауважив він. Але все ж поліз у кишеню за гаманцем і додав іще сотню.

Вона зачинила за ним двері й кілька хвилин стояла нерухомо, затиснувши долонями рот, готова кричати від страху.

Припікало сонце. Воно визирнуло зовсім недавно, пекуче опівденне сонце. Й легкий серпанок тремтів над землею і над деревами, тому що й земля, і дерева, й опало листя ще блищали вологою. А вітру не було. Й тільки птиці гойдали віття, коли