Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

вікном, яке ніколи не відчинялося. Каїров, як звичайно, був у цивільному одязі. Сіре пальто, шарф, м'який, з білої козячої вовни, кепка.

Слухав Графа не перебиваючи. Похвалив за спостережливість. Потім сказав:

— Мене дуже цікавить Варвара. Чи не зможеш з нею зблизитися, Вово?

— Якщо треба, я можу піти пішки в Америку, — запевнив Граф. — До Варвари значно ближче… Але… Левко Сивий неабиякий телепень. Він несерйозний і до того ж ревнивий…

— Якщо Сивий тобі вже не потрібен, — сказав Каїров, — ми надамо йому притулок в себе. Крадіжка гаманця…

— Гаразд, — сказав Граф. — Якщо Левко переселиться на «курорт», Варвара не стерпить самотності. І моя дружба може стати дуже доречною…

— Вирішено, — подав руку Каїров.

— Ні, Мірзо Івановичу, потрібні гроші на представництво. Відтоді, як я не займаюся справою, мій гаманець худий, мов березневий кіт.

— Ясно, Вово. Отримаєш гроші…

— Скільки?

— Для початку — п'ятсот…

— Вважайте, що Варвара в наших руках.

— Скажеш гоп, коли перескочиш. Слухай мене уважно, Вово. Варвара стала часто бувати в клубі іноземних моряків. Сам по собі факт не дуже значний, оскільки цей клуб приваблює багато шльондр. Але Варвара амурних знайомств з моряками не заводить. І рано йде з клубу. Й завжди сама… Дивно?

— Авжеж, — погодився Граф Бокалов.

— Треба з'ясувати, навіщо вона приходить. Зрозумів?

— Так.

— Дій.

Сутеніло о шостій годині. На початку дев'ятої Граф Бокалов пішов до Варвари. Він вирішив не їхати автобусом, а пройти пішки через Старий порт, піднятися до шосе, а там до будинку, де живе Варвара, палицею докинути.

Вечір був вітряний, сухий північно-східний вітерець віяв з кубанських степів. І в місті не пахло морем, а тільки трохи нафтою. І вулиці були безлюдні.

Бруківкою прогуркотів віз, потім проїхав чоловік на велосипеді. Тонкий місяць зігнувся над горою, і тіні біля парканів густішали нечіткі. Глуха огорожа судноремонтного заводу простягалась уздовж лівого боку дороги. Праворуч стрімка гора, тільки на самій першині перехоплена чагарником, притискувала до узбіччя дерев'яні будиночки, що дивилися з-під дранкових дахів одним-двома завішеними вікнами.

За огорожею робітники нічної зміни клепали, очевидно, обшивку судна. Гуркіт пневмомолотків змішувався з вереском лебідок, людськими вигуками.

Бокалов добре знав цих хлопців. Він і сам мало не пішов працювати на судноремонтний завод. Колька Інженер барвисто своє життя-буття розмальовував. Інженером його на вулиці хлопці прозвали. За кмітливість, за любов до техніки. А взагалі на заводі Колька слюсарем у складальному цеху… І Граф погодився піти до нього учнем, заяву написав. Але тут, як на зло, програвся майданщикам у «двадцять одно»… Майданщики, що крали на залізницях і в поїздах, були похмурі й злі. І строк для виплати боргу встановили три тижні. Тоді Бокалов ще не був зведений у ранг злодійського графа, й з ним можна було розмовляти на таких умовах. Бокалов зійшовся з двома дахівниками. Тягав з ними білизну з горищ: труси, простирадла, бюстгальтери… Збував здобич на барахолці. Одержував свій сармак — так на блатному жаргоні називалася доля… Потім познайомився з домушниками… Й уже місяців через два його стали величати Графом завдяки сміливості, ініціативі, кмітливості…

Нічого гріха крити, Бокалов не відразу зрозумів, куди веде доріжка, на яку він ступив. Усе це здавалося грою. Ризикованою, але цікавою. І було в цьому житті щось привабливе, але й таке, що засмоктувало, як болото… Перше відкриття — назад дороги нема — було особливо безвідрадне. Він став додивлятися до злодійської компанії. І подумав, що багато з хлопців, переважна більшість, за винятком двох-трьох закінчених кретинів, могли б стати людьми цілком корисними для суспільства…

Каміння робить бруківку схожою на шахівницю. Воно квадратне, але лежить не зовсім рівно. Й місяць освітлює його так, що один камінь блищить, наче змочений водою, а інший залишається темним, шорстким. І по камінню хочеться не ступати, а стрибати, як по «класиках».

Тим часом найбільше Графові хочеться довести справу, яку йому довірив Каїров, до гарного кінця. І почати нове життя.

Але хто це вже три квартали йде позаду? Граф зупинився, різко обернувся. Людина йшла прямо на нього. За силуетом та ходою можна було визначити, що це чоловік.

Чуттям чи інтуїцією, називайте як хочете, Бокалов раптом зрозумів, що в нього зараз стрілятимуть. І коли невідомий вийняв з кишені праву руку, Граф кинувся до стіни з надією, що тінь на якийсь час приховає його. Він притулився до стіни, широко розставивши руки, наче хотів обняти її, і пересувався боком, боком… Коліно вдарилось об виступ. І Бокалов зрозумів, що, можливо, доля дарує йому останній і єдиний шанс виграти поєдинок. Скочив на виступ, схопився руками за край стіни й перекинув через неї тулуб. Цієї ж миті, коли Граф іще був на стіні, перша куля, попавши в козирок, збила з нього кепку, друга чиркнула об край стіни, лишивши на цементі темну видовжену смужку.

Обтрусивши штани, Граф підняв з землі кепку й пішов до цеху — великої довгої споруди, в широких вікнах якої горіло світло.

— Володя? — В голосі юнака здивування. Ясно, що Колька Інженер чекав побачити тут кого завгодно, тільки не Бокалова.

— Він самий… — в'яло відповів Граф.

— Як же ти сюди потрапив?

— Професійна таємниця. Де у вас телефон?

— Телефон?

— Так. Я хочу викликати машину.

— Жартуєш.

— Серйозно. Покажи, де телефон. — Граф глянув йому у вічі.

І Колька не спитав більше нічого. Він провів Бокалова в кабінет начальника цеху. В цей час там уже нікого не бувало.

— Вийди, — сказав Граф. І набрав номер телефону Каїрова.

4