Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

Стара прибирала посуд. Воронін дрімав, поклавши голову прямо на стіл.

— Іди, — стара кивком указала на двері, — хвилюється вона. Молоде діло, відоме…

Волгін зайшов у кімнату до Анастасії. Лампа була пригашена. На бильці стільця висіла білизна. Волгін засоромився й перевів погляд. Анастасія лежала в ліжку, повернувшись обличчям до стіни…

Раптом Требухов зупинився, подав знак рукою. Внизу по обмілілій річці рухався кінний дозор. П'ятеро вершників у будьонівках, з карабінами в руках. Передній підняв бінокль і довго розглядав схил гори. Потім він щось сказав товаришам. Вершники під'їхали до гори. Тепер кущі й дерева ховали їх.

Требухов шепнув:

— Треба втікати.

Скочили на коней…

Удень ховалися. В ущелині між скелями… Ввечері ще їхали майже дві години.

Нарешті коней прив'язали в кущах біля самшиту, єдиного на узліссі, тому помітного. Кілька кілометрів ішли до станції пішки. Вже посутеніло. Дорога була незнайома, осіння, студена, з липкою глиною і злежалим листям.

Паровозний гудок підказав, що близько станція. На порослій травою запасній колії стояло кілька товарних вагонів. У маленьких, під самим дахом, віконцях, блідло світло. Сохла білизна на незримих у темряві мотузках. Грала гармошка, одноманітно й зухвало. Й хтось танцював, здається, в крайньому вагоні, біля якого вже був збудований ґанок із нефарбованих дощок.

Жінка вийшла з вагона й сказала тому, хто залишився в теплі:

— Знімати треба. Волога… А як украдуть, тоді шукай вітра в полі.

Живуть ось люди: працюють, сплять, перуть білизну. А вітер сушить її. Добре. Все добре. Й гармошка грає. Добре. Отже, людям радісно.

Волгін і Требухов пройшли повз жінку. Вона глянула на них. Пильно чи підозріло, спробуй угадай.

Коли ступали по шпалах, Требухов сказав:

— Попоїсти б.

Метрів за тридцять зупинилися. Вздовж колії лежали гірки вугілля. Під ліхтарем, який висів на перекошеному стовпі, тупцював червоноармієць, тримаючи впоперек гвинтівку. Іскриста куля мерехтіла навколо лампочки. Волгін провів по обличчю рукою. Мокро. Мжичка була дрібною і липучою, наче туман.

— Доведеться в обхід, — з досадою сказав Требухов.

— Не заблукаємо?

— Язик до Києва доведе…

Але запитувати не довелося. Незважаючи на те, що було ще не пізно, на вулицях не зустрілося жодної людини. Требухов зорієнтувався по водонапірній башті, й незабаром вони стукали в потрібну хвіртку. Довго гавкав пес. Непривітно, хрипло. Потім вийшов хазяїн.

— Що хочете, люди добрі?

— Іще хвилина, і я пристрелив би твого пса! — роздратовано відповів Требухов. — Рано спати лягаєш, свояче.

— Удень не байдикуємо, — відповів хазяїн.

— Гас економимо, — підказав Требухов.

— Проходьте. — Хазяїн відчинив хвіртку, пропустив їх у двір. Сам вийшов на вулицю. Оглянувся. Нікого не було.

Усе це не подобалося Волгіну. Й передчуття не обмануло його. Тільки-но зайшли в теплу продимлену кімнату, як він звернув увагу на людину з коротким волоссям. Вона здалася йому знайомою. Стрижений і ще один, похмурий чоловік з великим підборіддям, сиділи за столом, у центрі якого світила п'ятилінійна лампа. На столі, застеленому чистою скатертиною, більше нічого не було. Стрижений, очевидно, теж упізнав Волгіна. Очі його неспокійно забігали, й він забрав руки зі столу, засунувши їх у кишені.

Може, це пастка? Може, все влаштовано Козяковим? Гаразд. Якщо Козяков запідозрив Костя, то навіщо такі складнощі? Хіба він не міг прикінчити його там, у горах? Резон. Остання розмова з Козяковим була особливою. Це була розмова тестя з зятем. І Козяков довірив йому таке, на що ні Волгін, ні Каїров навіть не розраховували. Прибувши в місто, Волгін повинен приклеїти на розі рибної крамниці (це біля нового колгоспного ринку) оголошення: «Колекціонер збирає старовинні медалі й монети, а також літературу з нумізматики. З пропозиціями звертатися: Головпошта, до запитання, Лазареву Юрію Михайловичу».

І все ж… Кость десь бачив цю пику. Але де, коли, за яких обставин? Небезпека бути впізнаним, розкритим наче підстьобнула його. Кость усміхнувся, спокійно сказав:

— Привіт, хлопці.

Стримані рукостискання, як завжди, між малознайомими людьми.

Требухов сказав:

— Годуй, дядьку. Голодні, як вовки.

Хазяїн сам накинув на стіл клейонку. Приніс соління, картоплю, сало. Пляшку з каламутним самогоном.

Випили. Волгін несподівано розімлів. Далося взнаки недоїдання. Зняв куртку, повісив її на цвях, забитий у стіну. Волгін тільки пізніше згадає, що в кишені куртки залишився пістолет. А зараз Кость думав про те: хто ж оцей стрижений? Хто?

Поїзд на Сочі прибував аж о четвертій ранку. Квитки починали продавати не раніш як за чверть години до відправлення.

Хазяїн запропонував перепочити.

Кость ліг на скриню в маленькій кімнаті з вікном, що виходило у внутрішній двір. Подушки не було. Кость поклав руки під голову й відразу згадав…

Стрижений! Точно! Кость був присутній на допиті, що вів Мироненко. В чому ж тоді підозрювали стриженого? Здається, в пограбуванні…

Немає сумніву, що стрижений теж упізнав Костя Волгіна.

Мало яку ніч Граф Бокалов проводив тепер під тим самим дахом. Каїров не радив йому спати вдома. Вважалося, Що Бокалов ховається від міліції, а отже, і його квартира під наглядом. Дружки по черзі водили Бокалова до себе. Це було не завжди зручно й, можливо, часом ризиковано, але бродяче життя дозволяло більше бачити і більше чути. А це для нього й було головне.

Бачити більше, чути більше…

Два дні тому Граф зустрівся з Каїровим на дров'яному складі в маленькій дощаній сторожці з одним-однісіньким