Андре Жід - Фальшивомонетники

Пора, як казав один мислитель, вилазити з-під столу. Ви вже добре себе показали в нашому ремеслі... Я хотів би запропонувати вам сьогодні посаду, яка наділить вас справжніми диктаторськими повноваженнями. Проте відразу хочу пояснити, що йдеться тільки про літературу.

— Тим гірше. — І додав, коли Пасаван простяг йому свій портсигар. — З вашого дозволу, я волію...

— Я не на все даю дозвіл. Вашими жахливими контрабандними сигарами ви отруїли б мені все помешкання. Я ніколи не розумів, яку втіху можна знайти в курінні такого жахіття.

— О, я не можу стверджувати, що я від них у захваті, але це виводить із рівноваги сусідів.

— Ви, як і завжди, фрондерствуєте?

— Але це не означає, що мене можна мати за ідіота.

І, не відповідаючи прямо на пропозицію Пасавана, Струвілов визнав за потрібне пояснити й добре обґрунтувати свої позиції, Ми познайомимося з його аргументами далі. Він провадив:

— Філантропія ніколи не була моєю сильною стороною.

— Я знаю, знаю... — сказав Пасаван.

— Еґоїзм також. І про це якраз ви знаєте мало... Нас хочуть переконати в тому, що людина не має іншого способу зректися егоїзму, як удатися до ще огиднішого альтруїзму! Щодо мене, то я вважаю, що існує річ ще мерзенніша й гидкіша, ніж людина, це — багато людей. Ніякі міркування не можуть переконати мене, що додавання паскудних одиниць може скласти в сумі досконалу єдність. Я ніколи не заходжу в трамвай або потяг, не бажаючи від усього серця, щоб сталася чудова катастрофа, яка перетворила б на криваве місиво ці живі нечистоти, — о, звичайно ж, разом зі мною! — ніколи не приходжу в театр, не мріючи про те, що зі стелі зірветься важка люстра або в залі вибухне бомба; і я ладен пронести цю бомбу під своїм жилетом, навіть якщо я не знайду кращого варіанту, як підірвати її в себе на грудях. Ви щось сказали?...

— Ні, нічого. Кажіть далі, я вас слухаю. Ви не з тих ораторів, чий запал треба підстьобувати запереченнями.

— Мені здалося, ніби ви запропонували мені келих вашого неоціненного порто.

Пасаван усміхнувся.

— І можете залишити собі всю пляшку, — сказав він, подавши її йому. — Пийте, будь ласка, але говоріть.

Струвілов налив собі вина в келих, зручно відкинувся в кріслі й почав:

— Я не знаю, чи в мене, як то кажуть, сухе серце. Хоча я зібрав у ньому стільки обурення, стільки огиди, що маю всі підстави вважати його таким, та мені, зрештою, байдужісінько, яким його назвуть, чи я, чи хтось інший. Правда й те, що протягом тривалого часу я придушував у ньому все, що могло б пом’якшити його. Але при цьому я спроможний на пориви захвату чи такої собі абсурдної відданости; бо, позаяк я людина, то я зневажаю себе й ненавиджу, як і будь-кого іншого.. Я чую, як скрізь і завжди повторюють, що література, письменство й наука, у кінцевому підсумку, працюють на добро людства; і цього досить, щоб я відчув до них гостру відразу. Але ніщо не перешкодить мені обернути цю формулу, і тоді я дихаю вільно. Атож, мені дуже подобається уявляти собі, як, навпаки, людство тяжко трудиться, створюючи для себе якусь страшну халепу; як Бернар де Паліссі (як нам наостогидли розповідями про нього) живцем спалює дружину та дітей і себе самого, щоб здобути глазур чудового однорідного кольору. Я люблю обертати проблеми в протилежний бік; що ви хочете, так я влаштований, для мене вони ліпше зберігають рівновагу, якщо поставити їх із ніг на голову. І якщо мені нестерпна думка про Христа, який приносить себе в жертву за спасіння всього того невдячного тлуму, в якому мені доводиться штовхатися, то я знаходжу деяку втіху й навіть умиротворення, уявляючи собі, як уся ця купа покидьків гниє, щоб народити одного Христа... хоча я й волів би, щоб вона породила щось інше, бо вчення Цього Останнього лише сприяло тому, що вся ця юрба ще глибше поринула у свій бруд та своє невігластво. Нещастя приходить від егоїзму сил. Самовіддана жорстокість, ось що могло б створити великі речі. Захищаючи нещасних, кволих, рахітичних та поранених, ми йдемо по хибній дорозі; ось чому я ненавиджу релігію, що закликає нас до такої поведінки. Великий мир, ідею якого самі ж таки філантропи, як вони намагаються нас запевнити, запозичили зі споглядання природи, фауни та флори, пояснюється тим, що в дикому стані процвітають і розвиваються лише сильні створіння; усі інші розкладаються, стають поживою та добривом для сильних. Але ніхто не хоче цього бачити; ніхто не хоче цього визнати.

— Справді світ улаштований так, я погоджуюся з вами. Говоріть далі.

— І скажіть, хіба не сором, хіба не ганьба... що людина доклала стількох зусиль, щоб вивести чудові породи коней, худоби, птиці, зернових культур, квітів і що сама вона для себе самої досі шукає в медицині полегкости для свого болю, в релігії — розради для своєї душі, а в сп’янінні — забуття. Тоді як над поліпшенням людської породи повинні були б ми працювати. Але всяка селекція веде за собою очищення від невдалих екземплярів, а на такі рішучі заходи наше християнське суспільство ніколи не наважиться. Воно ніколи навіть не візьме на себе обов’язок каструвати дегенератів; а таких у нас найбільше. Нам треба було б дбати не про лікарні, а про племінні заводи.

— Чорт забирай, ви подобаєтеся мені таким, Струвілов.

— Боюся, що раніше ви мене зневажали, пане граф. Ви вважали мене скептиком, а я ідеаліст, містик. Скептицизм ніколи не приводив ні до чого доброго. Відомо, куди він приводить, у кінцевому підсумку, — до терпимости! Я дивлюся на скептиків як на людей без ідеалу, без уяви; як на йолопів... І я знаю, що якби ми навчилися виробляти сильне й здорове людство, ми позбулися б також ганебної делікатности та сентиментальної витончености; проте ніхто б уже не жалкував за цією делікатністю, бо разом із нею зникли б і делікатні люди. Ви помилилися б, якби подумали, що я не маю культури — я її маю. І я сповідую свій ідеал — його зуміли сформулювати ще стародавні греки. Принаймні мені завжди приємно уявляти та згадувати, як Кора, дочка Церери, спустилася в Аїд, сповнена жалости до тіней; та коли вона стала там царицею, дружиною Плутона, то Гомер уже не називає її інакше як «невблаганна Прозерпіна». Дивіться