Андре Жід - Фальшивомонетники

— Я щиро радий почути те, що ви мені повідомили. То ви й справді хочете заопікуватися ним? Це не дуже заважатиме вам у вашій роботі?.. Олів’є — чарівний юнак, але його присутність почала вже жахливо надокучати мені. Я не наважувався дати йому це відчути — він такий милий... І я знав, що йому не захочеться повернутися до батьків... Батьки, ви ж розумієте, після того як їх покинеш... Але, якщо не помиляюся, його мати доводиться вам зведеною сестрою?.. Чи чимось подібним у цьому жанрі? Здається, Олів’є розповідав мені про це, колись давно. У такому разі, я не бачу нічого дивного в тому, що він житиме у вас. Ніхто не зможе посміятися з цього (хоча сам він не обійшовся без посмішки, промовляючи ці слова). У мене, ви ж розумієте, його присутність давала більшу поживу для небажаних балачок. До речі, це одна з причин того, чому у мене виникло бажання розлучитися з ним... Хоча я не звик надто зважати на публічну опінію. Але його рішення справді відповідає його ж таки інтересам, справді....

Розмова почалася непогано; проте Пасаван не втримався від спокуси розбавити щастя кількома краплинами своєї отруйної підступности. Він завжди тримав її напохваті; ніколи не знаєш, що може статися...

Едуар відчув, що терпець йому вривається. Але несподівано він згадав про Венсана, про якого Пасаван мусив щось знати. Звичайно ж, Едуар твердо пообіцяв собі не згадувати про Венсана в розмові з Дув’єром, якщо той приїде допитувати його; але, щоб успішніше ухилитися від його розпитувань, буде ліпше якщо сам він дещо все ж таки знатиме; це зміцнить його опір. Тому він ухопився за цю нагоду змінити тему розмови.

— Венсан мені не писав, — сказав Пасаван. — Але я одержав листа від леді Ґрифіт — вона йому замінила Лору, ви ж знаєте — у якому вона багато розповідає мені про нього. Ось цей лист, можете прочитати... Зрештою, я не бачу причин, чому б вам про все не знати.

Він подав йому листа. Едуар прочитав:

«Мій любий!

Яхта князя відпливе з Дакара без нас. Хто знає, де ми будемо, коли цей лист, якого я написала, ще перебуваючи на її борту, дійде до вас? Можливо, на берегах Касаманки, де Венсан має набір зібрати гербарій, а я вполювати якусь дичину. Я вже не знаю, хто з нас кого веде — я його чи він мене. А скорше, це просто демон авантюр не дає нам обом спокою. Йому відрекомендував нас демон нудьги, з яким ми близько познайомилися на борту яхти... О, мій любий, треба справді пожити на яхті, аби пізнати, що таке справжня нудьга. Коли на морі буря, життя там бодай трохи стерпне — ти береш участь у проблемах судна. Але після Тенерифе — жодного подмуху вітерця, жодної хвильки на морі.

Гладенький простір мерехтить і мріє

Як дзеркало моєї безнадії.

А знаєте, чим я відтоді себе розважаю? Тим, що плекаю ненависть до Венсана. Атож, мій любий, ми дійшли висновку, що кохання — це щось надто прісне, й натомість вирішили зненавидіти одне одного. Правду кажучи, це почалося набагато раніше. Атож, як тільки ми опинилися на борту яхти; спочатку то було тільки роздратування, глуха ворожнеча, яка не заважала зливатися нашим тілам. Та коли випогодилося, вона стала просто нестерпною. О, я тепер знаю, що то означає відчувати до когось пристрасть...»

Лист був набагато довший.

— Я не маю потреби читати далі, — сказав Едуар, повертаючи листа Пасаванові. — Коли він повертається?

— Леді Ґрифіт нічого не пише про повернення.

Пасаван був прикро вражений, що Едуар виявив так мало апетиту до цього листа. Якщо вже він дозволив йому прочитати його, то всякий вияв нецікавости до нього Пасаван міг сприйняти лише як зухвалий виклик. Він часто й залюбки відхиляв пропозиції, але терпіти не міг, коли хтось зневажливо ставився до його пропозицій. Цей лист наповнив його почуттям полегкости. Він відчував певну прихильність і до Ліліан, і до Венсана; він навіть довів, що міг прислужитися їм, бути для них корисним; але його прихильність відразу послаблювалася, коли обходилися без неї. Довідавшись про те, що, покинувши його, двоє його друзів не допливли до щастя, він із приємністю подумав: це було добре зроблено.

Що ж до Едуара, то відчуття щастя, яке опанувало його сьогодні вранці, було надто щирим, щоб не відчути ніяковосте перед картиною почуттів, які були радше виявами шаленства, аніж любови. Коли він повернув листа, в цьому не було ніякої афектації.

Для Пасавана було важливо відразу перебрати ініціативу на себе:

— До речі, я хочу сказати вам іще одну річ. Ви знаєте, що я хотів доручити Олів’є керівництво журналом? Природно, що тепер про це й мови не може бути.

— Це само собою зрозуміло, — відповів Едуар, якого Пасаван, сам про те не здогадуючись, звільнив від великої проблеми.

Той відразу зрозумів із тону Едуара, що він зіграв йому на руку, й вирішив негайно кінчати розмову, щоб не дати собі часу на кусання губів.

— Речі Олів’є в тій кімнаті, в якій він жив. Ви приїхали на таксі, звичайно ж? Вам їх туди віднесуть. До речі, як він себе почуває?

— Дуже добре.

Пасаван підвівся. Едуар зробив те саме. Вони попрощалися досить холодним поклоном.

Візит Едуара дуже зіпсував настрій графові де Пасавану.

— Ох! — відітхнув він, побачивши, що увійшов Струвілов.

Хоча Струвілов чинив йому опір, Пасаван почував себе легко в його присутності чи, принаймні, без проблем міг удавати цілковиту невимушеність. Звичайно, він мав справу з сильним супротивником, він це знав, але вірив у свої сили й горів бажанням це собі довести.

— Мій любий Струвілов, будь ласка, сідайте, — сказав він підсовуючи гостю крісло. — Дуже радий вас бачити.

— Ви покликали мене, пане граф. І ось я тут, до ваших послуг.

Струвілов полюбляв удавати перед Пасаваном такого собі нахабного лакея. Але Пасавана такі манери цілком задовольняли.

— Перейдімо відразу до діла.