повільніше, закутаний у своє старе пальто, обережно виставляючи поперед себе ціпок, а коли він хотів щось сказати, то майже завжди зупинявся і збирав довкола себе свій супровід? Але тепер він виглядав значно стрункішим; вбраний у цупкий синій мундир із золотими кнопками на кшталт тих, що носять банківські службовці; над високим твердим комірцем сурдута нависало його подвійне підборіддя, з-під густих брів уважно і жваво дивилися вперед карі очі, сиве волосся, зазвичай розтріпане, зараз блищало і було бездоганно зачісане, з проділом посередині. Він кинув фуражку із золотою монограмою, мабуть, якогось банку, через усю кімнату на диван, і зі спотвореним від люті обличчям, запихнувши руки в кишені штанів, від чого поли його довгого сурдута відстовбурчилися назад, посунув на Ґреґора. Мабуть, він сам не знав, що збирався зробити, про всяк випадок надто високо піднімав ноги, ступаючи, і Ґреґор був здивований велетенським розміром його підошв. Але це не злякало Ґреґора, ще з першого дня свого нового життя він знав, що батько вважає можливим виявляти у ставленні до нього лише найбільшу суворість. Тож він посунув геть від батька, застигав на місці, коли батько зупинявся, і поспішав утекти, щойно батько зрушував із місця. Таким чином вони кілька разів обійшли кімнату, але нічого важливого так і не трапилося, це все навіть не було схожим на переслідування, оскільки відбувалося вкрай повільно. Ґреґор залишався на підлозі, бо побоювався, що батько вважатиме втечу на стіни чи на люстру виявом особливого зухвальства. Зрештою, Ґреґор змушений був визнати, що навіть такого пересування йому не витримати надто довго, адже за той час, поки батько робив один крок, Ґреґорові доводилося здійснювати цілу низку різних рухів. Йому почав дошкуляти брак повітря, адже він і раніше, за своїх кращих часів, не міг похвалитися особливо міцними легенями. І поки він, нетямлячи себе, пересувався з останніх сил, навіть не розплющуючи очей, і у своїй отупілості від втоми не думав ні про що інше, крім бігу; уже майже забувши, що невикористаною залишається така можливість, як вилізти на стіну, хоча тут стіни були заставлені примхливо витесаними меблями з численними гострими кутами і зазубринами, – раптом зовсім поряд із ним щось пролетіло, ледь чутно прошурхотівши, впало на підлогу і покотилося. Це було яблуко, а відразу за першим – наступне; від жаху Ґреґор закляк на місці; продовжувати біг не мало сенсу, бо батько вирішив перейти до бомбардування. Він наповнив свої кишені фруктами з тарілки на креденсі і кидав яблуко за яблуком, не особливо цілячись. Ці невеличкі червоні яблука, ніби наелектризовані, котилися по підлозі і наштовхувалися одне на одне. Одне з яблук, кинуте впівсили, зачепило Ґреґора по спині, але не завдало шкоди. Але наступне, яке полетіло вслід попередньому, застрягло поміж хребцями Ґреґора; він хотів було повзти далі, ніби несподіваний жахливий біль можна було втихомирити зміною місця, але відчув себе настромленим на шпичак і розтягнувся, втрачаючи свідомість. Він встиг лише побачити, як відчинилися двері його кімнати, і попереду сестри, яка кричала, нетямлячи себе, поспіхом вибігла з дверей мати, вона була у самій сорочці, бо сестра роздягнула її, щоб їй легше дихалося і вона могла швидше отямитися, він бачив, як мати бігла до батька, і на ходу її розв’язані сестрою спідниці одна за одною опускалися на підлогу, вона добігла до батька, спотикаючись об спідниці, обійняла його, злившись з ним в одне ціле – і тут зір уже відмовив Ґреґорові – мати стиснула руки на скронях батька, благаючи не вбивати сина.
III
Важка травма, від якої Ґреґор страждав більше місяця – яблуко, яке ніхто не наважився витягти, і яке залишилося наочним доказом у його тілі, – здається, переконала навіть батька, що попри свою теперішню потворну подобизну Ґреґор все ще залишався членом сім’ї, з яким не можна поводитися як із ворогом, а навпаки, обов’язком усіх інших членів родини було проковтнути відразу і терпіти, просто терпіти.
Через своє поранення Ґреґор, мабуть, назавжди втратив колишню здатність пересуватися і тепер потребував доволі багато часу, щоб перетнути свою кімнату – ніби старий інвалід, а про повзання догори навіть і не думав, але за це він отримав, на його думку, цілком адекватне відшкодування у вигляді відчинених щовечора дверей до вітальні, за якими починав невідступно стежити уже за дві години до їхнього відчинення, тож, лежачи у темряві своєї кімнати, він міг, невидимий із вітальні, бачити усю сім’ю, зібрану за освітленим столом, чути їхні розмови, і все це за загальною згодою, не так, як раніше.
Щоправда, це були зовсім не такі жваві розмови, як колись, про які з тугою згадував Ґреґор, втомлено падаючи на вологі простирадла тісних готельних кімнаток. Тепер у вітальні майже завжди було дуже тихо. Батько здебільшого засинав у своєму кріслі відразу ж після вечері; мати і сестра цитькали одна на одну; мати, нахилена вперед, до світла, шила тонку білизну для модної крамниці; сестра, яка пішла працювати продавчинею, вечорами вчилася стенографії і французької, щоб спробувати у майбутньому знайти кращу роботу. Іноді батько прокидався і, вдаючи, що не дрімав, казав матері: «Як довго ти сьогодні знову шиєш!» – і знову засинав, а мати і сестра втомлено посміхалися одна одній.
З упертою наполегливістю батько відмовлявся навіть удома знімати свій службовий сурдут, і поки його шляфрок без ужитку висів у шафі, батько, повністю вбраний, дрімав на своєму місці, ніби постійно готовий до послуг, і лише чекав наказу начальника. Через це сурдут, який дістався йому і так не новим, втратив чистоту, попри всі відчайдушні турботи матері і сестри, і Ґреґор часто цілими вечорами вдивлявся у цю вкриту плямами уніформу, яка відсвічувала старанно напуцованими золотистими ґудзиками, і в якій старий чоловік спокійно спав попри вкрай незручну позу.
Щойно годинник вибивав десяту, мати намагалася тихенько розбудити батька і переконати його перебратися в ліжко, бо у кріслі він не міг спати повноцінним сном, а це було йому необхідно, адже щоранку о шостій він виходив на службу. Але з притаманною йому впертістю, яка посилилася відтоді, як батько пішов на службу, він наполягав на тому, аби залишатися довше біля столу, і хоча постійно засинав, його все важче було переконати перейти з крісла до ліжка. Як не вмовляли його мати і сестра, він міг хвилин п’ятнадцять, заплющивши очі, повільно хитати головою на знак заперечення і не підводитися. Мати тягнула його за рукав, шепотіла на вухо ласкаві слова, сестра полишала свої завдання, щоб
