Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

Що відбулося між панством Бембль і містером Монксом під час їхньої нічної зустрічі

Це було літнього, млосного й темного вечора. Облогові хмари, що ввесь день громадилися купами на небі, заволокли його тепер густою, суцільною заслоною; важкі краплі дощу, провісниці близької бурі, вже дзвінко капотіли по дахах, коли панство Бембль, залишивши за собою головні вулиці містечка, збочило до невеличкого убогого передмістя з напівзаваленими, зруйнованими халупами, що лежало миль із півтори за містом на гнилому мочаристому узріччі.

На них обох було старе вже, ні до чого несудне лахміття, вдягнене, щоб захиститись від дощу, а може, й від чужих цікавих очей. Містер Бембль ніс у руці незасвіченого поки що ліхтаря і йшов трохи попереду, очевидячки, щоб його люба дружина не забруднила своїх ніжок брудною дорогою і ступала по слідах, що залишали в болоті його величезні черевики. Вони йшли мовчки; час од часу містер Бембль вкорочував ходу й обертав назад голову, немов щоб поглянути, чи не згубилася часом у темряві його жінка; але переконуючись, що вона йде за ним назирцем, він надолужував і ще швидшим кроком простував до місця побачення.

Цю місцевість не можна було назвати підозрілою – навпаки, всім було давно відомо, що це гніздо самих лише неприторенних пройдисвітів, що, прикриваючись різними промислами, живилися насправді лише з грабунків та злочинів. Частина цих облуплених халуп була нашвидку збудована з цегли, частина – зі старих, поточених шашелем дощок: вони ліпилися купками мішма переважно над самою річкою. Кілька дрантивих човників край грузького берега, прив’язаних до казна-якої дощатої пристані, трухляві весла та скручені мотузи й кодоли, розкидані поблизу, начебто свідчили про те, що мешканці цих обдертих халуп промишляють рибальством, але досить було придивитися ближче до всього цього занепалого, ні до чого несудного знаряддя, щоб зрозуміти, що воно тут лежить лише про людське око.

Серед темної купи халуп на березі річки здалеку виступала велика будівля, горішній поверх якої похилився над самою водою. Мабуть, колись це була фабрика, що давала заробіток околишнім мешканцям, але тепер вона стояла руїною. Пацюки, шашіль і вогкість підточили її підпори, і значна частина її завалилася вже в річку, а друга, ще не зовсім зруйнована, нависла над чорною глибиною і, здавалося, лише чекала відповідної нагоди, щоб завалитися й собі.

Шановне подружжя зупинилося перед цією зруйнованою будівлею саме на ту хвилю, коли здалеку загуркотіло перше громування і дощ перейшов у зливу.

– Це мусить бути десь тут поблизу, – мовив містер Бембль, позираючи на зім’ятий клаптик паперу в своїй руці.

– Гей, сюди! – гукнув на них згори чийсь голос.

Містер Бембль підвів голову й побачив якусь чоловічу постать, що наполовину перехилилася з вікна горішнього поверху.

– Постривайте, я зараз, – почувся знову той самий голос, потім голова зникла і вікно зачинилось.

– Це той самий чоловік? – спитала місіс Бембль.

Містер Бембль хитнув головою.

– То пам’ятай, що я тобі казала, – просичала вона, – говори якомога менше, а то зрадиш нас з головою.

Містер Бембль, що ввесь час поглядав неспокійно на підозрілу будівлю, саме налагодився зауважити, що краще було б взагалі відмовитися від усієї цієї замороки й повернути голоблі, та висловити цієї думки він не встиг, бо Монкс уже відчинив низенькі надвірні двері, край яких вони стояли, й зробив їм знак заходити.

– Ходіть! – скрикнув він, нетерпляче тупнувши ногою. – Не затримуйте мене!

Місіс Бембль, що спершу начебто трохи вагалася, відкинула свій острах і перша сміливо переступила поріг, а містер Бембль, соромлячись чи то боячись відстати, проліз за нею бочком; він почував себе, очевидячки, як собака в човні, й цілком втратив свою гордовиту поставу, що була завжди його головною прикметою.

– На якого біса стовбичили ви там під дощем, – звернувся до Бембля Монкс, замкнувши за ними двері.

– Ми впріли й хотіли трохи прохолонути, – пролопотів Бембль, безпорадно озираючись навколо.

– Прохолонути? – скрикнув Монкс. – А чи знаєте ви, що цей дощ і всі дощі, і всі зливи не здолають затопити того пекельного полум’я, що буяє в грудях людини. Прохолоди ви так швидко не знайдете – ні, ні, не сподівайтесь!

З цими приємними словами Монкс раптово обернувся до місіс Бембль і глянув на неї таким проникливим зором, що навіть ця безстрашна пані відчула непереможне бажання спустити свої очі додолу й провалитися крізь землю.

– Це та сама жінка? – спитав Монкс.

– Еге! Та сама, – відповів містер Бембль, добре пам’ятаючи засторогу своєї дружини.

– Ви, мабуть, гадаєте, що жінки не вміють таємниць таїти? – впала в слово місіс Бембль, завзято витримуючи Монксів пильний погляд.

– Ні, я знаю: жінки вміють таїти лише одну таємницю, поки її не викриють, – одказав Монкс.

– А яку ж саме? – поцікавилася шановна пані.

– Втрату свого доброго імені, – відповів Монкс, – отже, на цій самій підставі я знаю, що коли жінка причетна до таємниці, викриття якої загрожує їй шибеницею або каторгою, вона її нікому й ніколи не розцвенькає, – ви мене розумієте, місіс?

– Ні, – відповіла місіс Бембль, трохи червоніючи.

– Звісно, не розумієте, де ж вам зрозуміти!

Монкс якось криво всміхнувся – чи то насупивсь – і, зробивши рукою Бемблям знак іти за ним, провів їх через довгий і великий, але дуже низький покій; він уже заніс ногу на сходи (вірніше трап), що сполучали перший поверх з другим, коли раптом у темній відтулині над ними блиснула гадюкою блискавиця, а за нею вдарив над їхніми головами такий грім, що хистка будівля аж ходором заходила.

– Чуєте! – скрикнув Монкс, відскакуючи назад. – Чуєте! Як він гуркотить і реве – немов луна віддається з тисячі печер, де від нього сховалися тисячі дияволів. Як я ненавиджу його!

Кілька секунд він стояв мовчки, затулившись руками, а коли він їх одвів від свого лиця, містер Бембль з жахом побачив, що воно все скривилося й пополотніло.

– Це на мене іноді нападає, а особливо під час громовиці, не звертайте уваги, на цей раз воно вже минулось, – мовив Монкс, помітивши Бемблів переполох, і пішов нагору. Вони ввійшли до якоїсь кімнати на другому поверсі; він хутко замкнув віконницю і спустив нижче прип’ятого до сволока ліхтаря, що висів на перекинутій через блок мотузці й освітлював жовтувато-тьмяним світлом убогі меблі – трухлявий стіл і три облуплені стільці.

– А тепер до діла, – мовив Монкс, коли вони посідали, – що швидше, то краще. Ця жінка знає, в чому річ?

Питання стосувалося містера Бембля, але дружина його не дала йому відповісти й сказала, що їй усе відомо.

– Чи правда тому, що