Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

проте тепер я вас одразу впізнав. Ви були тут колись за парафіяльного сторожа – так?

– Так, я був за парафіяльного сторожа, – одказав трохи здивовано містер Бембль.

– Еге, я вас бачив у цій уніформі, – згодився незнайомий, хитнувши головою. – А що ви таке тепер?

– Завідувач, – відповів помалу й з притиском містер Бембль, щоб показати раз назавжди незнайомому, що він не бажає бути з ним запанібрата, – завідувач парафіяльного притулку, паничу!

– І, мабуть, як і перше, пильнуєте власного зиску? – спитав той, уважно вдивляючись в очі містерові Бемблю, що безпорадно витріщився на нього. – Не соромтесь і відповідайте одверто, чоловіче, я вас добре знаю, як ви самі бачите.

– Я гадаю, що жонатий чоловік, так само як і нежонатий, не повинен нехтувати чесно заробленою щербатою копійкою, – відповів спантеличений містер Бембль, прикриваючи очі рукою і нишком оглядаючи незнайомого з голови до п’ят. – Парафіяльні службовці одержують таку мізерну платню, що їм гріх відмовлятися од якоїсь чемно запропонованої винагороди, що коли-не-коли перепаде на їх бідність.

Незнайомий усміхнувся, знову хитнув головою (мовляв, я тебе, чоловіче, добре знаю) – і подзвонив трактирнику.

– Ще одну порцію пуншу – тільки гарячого й міцного, – звелів він трактирникові, подаючи йому порожню склянку містера Бембля. – Адже вам так, мабуть, більше до вподоби?

– Тільки щоб не заміцно, – зауважив містер Бембль, делікатно відкашлюючись.

– Ви вже знаєте, як це розуміти, хазяїне, – недбало мовив незнайомий.

Трактирник усміхнувся і за хвилю з’явився із склянкою гарячого, димуючого пуншу, від якого Бемблеві одразу сльози на очі виступили.

– А тепер слухайте, – мовив незнайомий, зачинивши спочатку вікно й двері, – я прибув сьогодні сюди, щоб вас розшукати, і завдяки якомусь щасливому збігу обставин, що диявол іноді підсовує своїм приятелям, ви ввійшли до тієї самої кімнати, де я сидів, про вас думаючи. Мені конче треба одержати від вас деякі відомості; це дрібниця, але я її не вимагаю від вас задурно. Візьміть ось це для початку.

З цими словами він підсунув своєму візаві кілька соверенів дуже обережно й тихо, немов боячись, щоб хтось, бува, не почув брязкоту монет; а коли містер Бембль, уважно оглянувши гроші й переконавшись, що вони не фальшиві, засунув їх задоволено до кишені свого жилета, він провадив:

– Напружте вашу пам’ять і перенесіться до зими – стривайте, скільки вже тому літ? – ага, до зими дванадцять років тому.

– Чималий час, – зауважив містер Бембль, – ну гаразд.

– Місце дії – притулок.

– Є.

– Час – ніч.

– Так.

– Дія відбувається в паскудній дірі – кат його знає, в якій саме частині вашого притулку, де злиденні недобиті повії дають життя своїм вибрудкам і, залишаючи їх на шию парафії, закопують часто свій сором у могилі.

– Ви, мабуть, маєте на увазі поліжничий покій? – спитав містер Бембль, що ледве встигав стежити за бурхливим потоком слів незнайомого.

– Так! – сказав той. – І там народився хлопець?

– Еге, скільки там тих хлопців народилося! – зауважив містер Бембль, безнадійно хитаючи головою.

– Та щоб вони вам усі повиздихали! – скрикнув незнайомий. – Я кажу не про всіх, а про одного: святого та божого, блідого мазунчика, якого віддали до трунаря в науку (чом він, ірод, там собі труни не змайстрював і не поклався в неї), а потім, як казали, втік до Лондона.

– Ага, так це ви про Олівера?! Про малого Олівера Твіста? – скрикнув містер Бембль. – Щоб я його не запам’ятав! Та такого впертого мерзотника…

– Мене цікавить не він, про нього я вже досить чув, – обірвав незнайомий його обурену тираду про Оліверові гріхи, – мене цікавить одна жінка, та стара відьма, що доглядала його матір, – де вона?

– Де вона? – перепитав Бембль, якому пунш розв’язав язика. – Де вона – не скажу… Там, куди вона пішла, немає поліжничого дому, і тому наша повитуха залишилася там, мабуть, без роботи.

– Що це означає? – суворо спитав незнайомий.

– Це означає, що вона померла минулої зими, – одказав містер Бембль.

Почувши це, незнайомий пильно глянув на нього й занімів, не зводячи з нього очей; він сидів так довго, поринувши, очевидячки, в якусь глибоку задуму, бо з часом погляд його став якийсь неуважний і далекий. Здавалося, що він сам не знає, що принесла йому ця новина: радість чи горе? Але нарешті він зітхнув, наче з полегшенням, і, відвернувши очі від містера Бембля, недбало зауважив, що зрештою це йому байдуже; з цими словами він підвівся, щоб іти, але містер Бембль умів теж на хитрощах ходити й одразу збагнув, що перед ним незрівнянна нагода дорого перепродати таємницю своєї кращої половини.

Він чудесно пам’ятав той вечір, коли померла стара Саллі, всі події тієї днини врізалися йому в пам’ять з найдрібнішими подробицями – адже ж саме тоді він освідчився місіс Корней! Досі він так і не почув від неї про таємницю старої Саллі, єдиним передсмертним свідком якої вона була, але з різних балачок він довідався досить доволі, щоб зрозуміти, що таємниця ця стосувалася якоїсь події, що трапилась на той час, коли повитуха ходила за Олівера Твіста матір’ю. Ця згадка блискавицею промайнула в голові містера Бембля, і він дуже таємничо повідомив чужинця, що перед самою смертю старої поторочі одна жінка була з нею віч-на-віч і що, на його думку, вона могла б подати йому деякі відомості щодо цікавої для нього справи.

– А як же я її знайду? – скрикнув, забуваючись, незнайомий, і видно було, що ця новина збудила в ньому з новою силою його колишній острах і сумніви.

– Лише через мене, – відказав містер Бембль.

– Коли?

– Завтра.

– Тоді о дев’ятій вечора, – мовив незнайомий і, відірвавши клаптик паперу, накреслив на ньому тремтячим письмом, що свідчив про його велике хвилювання, адресу якогось відлюдного закутка на березі річки.

– Приведіть її до мене о дев’ятій вечора. Само собою, що язиком анітелень, – а втім, вам це краще знати – для вас це теж безпечніше.

З цими словами він вийшов до буфету й, заплативши за пунш, досить холодно зауважив містерові Бемблю, що їм не по дорозі. На прощання він нагадав ще раз про призначену годину побачення й без дальших церемоній подався геть.

Містер Бембль глянув на записочку з адресою; на ній не було жодного прізвища; незнайомий не встиг ще далеко відійти, й він кинувся йому навздогін.

– Чого вам треба? Вистежувати мене хочете, чи що? – скрикнув чужинець і швидко обернувся, почувши дотик до свого плеча.

– Я хочу тільки знати, кого мені там питати? – відповів Бембль, показуючи на анонімну адресу.

– Монкса! – буркнув невідомий і подався геть швидким кроком.