Стів Маккартер - За небокрай, Стів Маккартер

Соманару наказав перейти на крок, коли його загін майже дістався до генералів, які йшли попереду і трималися окремою групою. Три драйтли в чорних обладунках. Сім у червоних. Генерали серед чемпіонів – рідкість. Здебільшого всі генерали з легендарних. Воїн обернувся до свого загону. Кивнув їм. Вони так і продовжували йти збоку дороги узбіччям. А сам подався до генералів.

- Генералмейстер! - Соманару ляснув кулаком у шкіряній рукавичці з металевими елементами себе по грудях, видавши приглушений брязкіт.

Звичайний жест вітання в армії чемпіонів. Якщо в тебе в руках мечі, дозволялося ляснути рукою об будь-яку металеву частину обладунків.

- Доповідай. - хрипкий суворий голос.

Генералмейстер не обернувся, він продовжував дивитися вперед і кудись лівіше, розмірковуючи про тільки йому відомі речі.

- Жодних ознак. Але дощ… він заважає добре все бачити. І далеко не дозволяє дивитися. Огляд не найкращий… - повідомив чемпіон.

- А що попереду? - перебив драйтла генералмейстер.

Розвідник мало не хмикнув, згадуючи одного зі своїх людей.

- У нас на заваді більше не буде таких гір. - відповів Соманару. - Але помітно лівіше є деякі височини. Або треба відправити туди загін, або подивитися по карті, чи можна нам усім там…

- Маршрут давно намічений, чемпіон! - перебив його один із генералів у червоних обладунках.

- Я знаю. - схилив голову розвідник. - Прошу мене пробачити. Але ситуація така, що…

- Що вищі генерали самі вирішать, що робити. Ти не маєш права голосу.

Соманару промовчав. Він задер підборіддя і посміхнувся. Зараз чемпіон йшов мовчки. Назустріч вітру та дощу.

– А Калібрісто не видно? - Рамітес нарешті повернувся.

Глибоко посаджені очі. Світлі, як і в усіх інших. На переніссі старий глибокий шрам. Віко на одному оці колись сильно постраждало, тому зрослося якось не зовсім правильно.

- Я не помітив. - заперечливо похитав головою Соманару.

- Не можна йти ще ближче до фортеці тисячі фонтанів. - заговорив один із легендарних. - Якщо Калібрісто вже мертвий і ворог захопив фортецю, то нам не уникнути з ним зустрічі. Невідомо яка чисельність супротивника. І ми не знаємо, які бойові одиниці він має.

- Якщо мертвий? Якщо? - висловився інший. - Ти думаєш його тисяча здатна втримати натиск такої ж армії, або навіть у десять разів слабшої за ту?

- Ми не знаємо розмірів того війська, з яким йому довелося зустрітись. - хрипкий голос Рамітеса змусив усіх замовкнути. - Але було б надто самовпевнено припустити, що він зміг утримати фортецю.

Генерали закивали, погоджуючись зі словами генералмейстера. Соманару зітхнув. Напевно, Рамітес, як завжди правий. Шкода генерала чемпіонів. Калібрісто йому завжди подобався. Гарний драйтл. Гарний воїн, добрий генерал. У свій час Соманару його недолюблював через те, що той надто сильно чіплявся до Румадеу. Але коли розвідник зрозумів, що генерал це робив тільки для того, щоб змусити Румадеу ставати ще кращим, не зупинятися на досягнутому, завжди добиватися більшого, то став поважати Калібрісто ще сильніше. У голову Румадеу цю просту істину вбити не вдалося. А тепер обидва вони там. У тій людській фортеці. Тій, про яку складені легенди. Скільки спроб її захопити можна нарахувати за останнє тисячоліття? Скільки крові там пролито? Як склалася битва у Калібрісто? І у Зодеми. Румадеу і Зодема… Його друзі. Чемпіон сковтнув. І навіщо вони наполягли на тому, щоби піти в ту фортецю? Із самого початку було зрозуміло, що легендарні не дадуть достатньо військ, щоб утримати її. Чистої води самогубство. Але цей Калібрісто... Соманару знову сковтнув. Той генерал завжди мав свої принципи. Свої погляди на життя. Через деякі з них він так і не став легендарним, а залишився генералом чемпіонів. Зараз сам Соманару був ближче до цієї цілі, ніж генерал Калібрісто.

Хоч і мало вірилося в те, що хтось із чемпіонів зміг вижити під час облоги фортеці, але десь глибоко всередині залізної душі у Соманару горів слабкий вогник надії. Якби вони тільки від початку повірили Першим. Якби легендарні не поводилися так зарозуміло. Якби знали, яких масштабів насувається війна. Вони пішли б усі. Ще тоді, коли Калібрісто переконував генералів дати йому п'ять тисяч драйтлів.

Але зараз, дивлячись на ситуацію, що склалася, напевно, добре, що чемпіон не зумів переконати легендарних. Так би їхня теперішня армія була б меншою на чотири тисячі гарних воїнів. Якщо й треба було йти з міста раніше, то робити це лише всім разом. А йти було просто необхідно! І той факт, що…

- Що Б'янка? - хрипкий голос Рамітеса обірвав нитку роздумів Соманару.

- Продовжує надсилати. Поки що жодної відповіді. - повідомив генерал чемпіонів.

- Скільки часу минуло з того моменту, як вона це вперше зробила? - нове питання генералмейстера.

- Тиждень. - сумно відповів той самий чемпіон.

- І що вона каже? Вони досягли б фортеці? - Рамітес втупив серйозний погляд у чемпіона.

Той знизав плечима і трохи розгублено похитав головою.

- Вона каже, що немає цілі. - сказав він. - Тому важко припустити. Мені складно судити про їхні справи. Вона напевно сказати нічого не може.

Запанувала мовчанка. Генерали та Соманару якийсь час йшли мовчки.

- Нехай змінює повідомлення. Надії мало на те, що наш загін уцілів. Значить, і надалі будемо наслідувати намічений план.

Попереду з'явилася невелика група чемпіонів. Ще одні розвідники. Такі групи йшли далеко вперед та вивчали місцевість, щоб потім скоригувати маршрут просування армії. Ще вони виглядали ворога чи можливих союзників. Але всі чекали від них новин зовсім інших. Соманару відчув нервозність. Зовні ніхто з генералів не виявляв жодних ознак занепокоєння чи навіть нетерпіння. Але Соманару бачив, як кожен із них поглядає на тих розвідників.

За кілька хвилин вони з ними зустрілися. Соманару поступився місцем одному з розвідників, а сам зійшов на узбіччя. Решта загону чемпіонів теж зійшла, підлаштовуючись під крок усієї колони.