Стів Маккартер - За небокрай, Стів Маккартер

Нові можливості

Нові можливості

 

Рідне місто вже давно залишилося позаду і його не було видно ні з одного пагорба, що траплялося тут і там по дорозі. Це й не дивно, адже вони вже кілька днів у дорозі зовсім не прогулянковим кроком із рідкісними перервами на відпочинок. Він дивився у той бік, де лежало місто. Далеко за обрієм. Що з ним зараз? Вузька смужка, що з'єднувала небо та землю, пролягала за лісами та за полями. На її тлі вирізнялися лише невисокі гори. Приблизно такі самі, на яких він зараз і стояв.

Йшов дощ. Дув прохолодний осінній вітер, що змушував краплі дощу падати під нахилом. Такі краплі забивалися скрізь, не даючи жодного шансу від них сховатися. Хіба тільки повністю сховатися десь під дахом. Але про таку розкіш зараз навіть мріяти не доводилося.

Він примружився, дивлячись у той бік, звідки вони прийшли. Досі зелені дерева, яких фарби осені торкнуться помітно пізніше. Досі буйна трава. І дощ, що заважає огляду. Вдалині, можна сказати, практично нічого не було видно через дощову погоду. Він стояв без головного убору. Холодні краплі трохи охолоджували його гаряче обличчя. Адже на цю гору вибратися не так просто. Ще й час був обмежений. Доводилося форсувати і так швидкий темп. Бігти, не шкодуючи сил. Підніматися, не думаючи про відпочинок. Він зітхнув. Вода збігала струмками по його бронзовій шкірі. Яка приємна прохолода. Закрив світлі очі і трохи підняв підборіддя, підставляючи обличчя божественній небесній волозі.

- Що, Соманару, так краще видно? - хтось усміхнувся за його спиною.

Він не відповів. Простояв в такому положенні ще кілька секунд.

- Треба доповісти. Рамітес не любить чекати. Кому, як не тобі, це знати? - той самий голос позаду.

Соманару опустив голову. Зітхнув, дивлячись у далечінь. Права рука притискала шолом до тіла. Він підняв його. Надів на голову. Чорний шолом, широкий, трохи схожий на трикутний, якщо дивитися під певним кутом. Застебнув шкіряну пряжку під підборіддям. Поки це робив, металеві чорні лати приємно віддавали благородним тихим стукотом. Червона пов'язка на лівому лікті зовсім промокла і тепер не розвивалася на вітрі, прилипаючи до чорних кованих обладунків. Чорна хустка на шиї давно промокла і тепер стала гарячою від температури його тіла і через неї ставало тільки спекотніше. Потрібно було її зняти, коли шолома ще не було на голові. Тепер Соманару підняв її руками в чорних рукавичках, закриваючи нею обличчя аж до очей. Якщо так її розправити, вона швидко охолоне на осінньому вітрі. Він перевів погляд своїх світлих очей праворуч. Туди, де нині топтали землю десятки тисяч ніг.

- Так, вже час. - кивнув воїн.

Чемпіон повернувся до інших воїнів, і вони, пропустивши вперед командира, разом почали спускатися вниз. Подекуди можна було бігти, подекуди треба було бути обережним. Дощ розмочив землю, і вона стала слизькою. Десяток залізних драйтлів у чорних обладунках поспішав зійти з невисокої гори. Соманару дочекався, коли загін пройшов приблизно половину шляху.

- А де влаштуємо наступний оглядовий пункт? - спитав він.

- А?

- Наступне місце, звідки спостерігатимемо. Де воно буде? - уточнив своє запитання Соманару.

Декілька чемпіонів переглянулися.

- Рамітес і скаже. - відповів один із них.

- А Рамітес зростом під двісті метрів? Хіба його очі на такій самій висоті, як були твої три хвилини тому? - усміхнувся Соманару.

- От лайно... Він точно пошле нас сюди ще раз, щоб ми тепер дивилися вперед, а не тільки назад. - роздратовано похитав головою драйтл.

- Тебе тут зачекати? - Соманару розсміявся. - Гаразд, не хвилюйся, я подивився і за тебе теж.

- А одразу сказати не міг? - буркнув розвідник, все ще хитаючи головою.

- Воїн повинен уміти думати не лише на полі бою, і чемпіон має це знати. - сказав Соманару, трохи змінивши голос і додавши в нього хрипоти. - Якби всі чемпіони були, як ти, хто тоді ставав би легендарними?

- Так, Рамітес, пробач Рамітес, ми винні, Рамітес. - пробурмотів розвідник і схилив голову.

Почулися смішки чемпіонів. Чув би їх зараз сам Рамітес. Тоді вони були б не раді, що тихо посміювалися.

- Гей, хлопці, давай швидше, не хочу йти з тими синьопикими. - сказав інший чемпіон.

Залізні драйтли мовчазно відреагували на ці слова. Але темпу додали. Не можна було спускатися повільно, щоб опинитися в самому хвості колони, треба випередити синьопиких.

Так і сталося. Коли Соманару вийшов на узбіччя дороги, то амаліони все ще залишалися позаду. Між ними та загоном розвідників тяглися лише нескінченні обози з продовольством. Він не винагородив амаліонів навіть поглядом.

- Середній високий біг по одному. До нової команди. - віддав Соманару наказ.

Звичайно, можна було бігти і простим середнім. Але хотілося вже якнайшвидше йти в строю. Так безпечніше почуваєшся. Він побіг першим, як і треба робити командиру. Всі інші драйтли з його відділення вишикувалися за ним, взявши потрібний темп. Вони обганяли війська. Щільні загони вишикуваних чемпіонів. Відокремлені невеликим проміжком одна від одної сотні. І так само тисячі. Не дуже широка дорога для такого війська. Тож армія розтяглася. Соманару опустив голову, дивлячись під час бігу собі під ноги. Зрідка він зводив погляд, щоб подивитися, що попереду. Але доводилося жмуритися, адже вітер зараз дмухав у обличчя і дощ норовив потрапити навіть за шкіру. Воїн глянув на небо. До вечора ще кілька годин. Цієї ночі вони будуть у безпеці.

Через кілька хвилин бігу, коли зліва вже не траплялися чорні мундири, Соманару скомандував:

- Середній низький.

Загін зменшив швидкість бігу. Декілька чемпіонів позаду нього передали команду ще далі. Треба було відновити подих. Соманару високо задер підборіддя, пробігаючи повз драйтлів у червоних обладунках. Ці обладунки відрізнялися від його власних, чорних, як кольором, а й формою. Шоломи на воїнах здавалися меншими, акуратнішими. Але вже по два роги з кожного боку. Нагрудна пластина більш рельєфна, повторювала будову м'язів. Начебто залізний драйтл був такий прекрасний, що якийсь древній бог вирішив увічнити його образ у сталі. Ліктьові щити теж мали іншу форму. З кількома виїмками для того, щоб у певних ситуаціях на них можна було укладати меч під час захисту. І під час контратаки. Чемпіонам доводилося задовольнятися лише одним прорізом. А ще червоні хустки. І чорні пов'язки на ліктях. Чорний – колір усіх драйтлів-чемпіонів. Навіть легендарним треба було мати при собі щось чорне.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍