Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

50

Салім різко замовк, відступивши на крок назад. Його очі блищали гнівом, але тепер цей гнів був просякнутий чимось іншим — болем.

 

— Ти питаєш, чому я так зробив? Чому я тебе ненавиджу? — його голос став тихішим, але кожне слово було наче лезо, що пробивало тишу. — Ти, мабуть, забув... Бо тобі було зручно забути, правда?

 

Емір стиснув зуби, намагаючись приховати напругу, але зморшки на лобі видали його розгубленість.

 

— Про що ти говориш? — холодно запитав він, не відводячи погляду.

 

Салім насмішкувато посміхнувся:

— Ах, не згадуєш? А я пам'ятаю все до дрібниць. Як ти залишив мене.

 

— Залишив? Я не... — почав Емір, але Салім перебив його різким жестом.

 

— Тобі тоді було байдуже! Пам’ятаєш ту аварію, коли ти їхав зі своїми друзями на розкішній машині? А я, твій молодший син, чекав, коли ти забереш мене з тренування. Ти пообіцяв, що приїдеш!

 

— Салім... — Емір спробував вставити хоч слово, але той, схоже, не збирався його слухати.

 

— Я стояв там, у дощі, годинами! І коли нарешті набрався сміливості й пішов пішки додому, ти навіть не помітив, що мене не було цілий вечір! Ти тоді поїхав святкувати якийсь свій успіх із друзями. А я... — голос Саліма затремтів, він зробив паузу, ніби збирався сказати щось, що зберігав усередині все життя. — Я тоді впав у яр, і тільки диво врятувало мене від смерті.

 

Емір застиг, мов громом вражений.

 

— Я... навіть не знав... — прошепотів він.

 

Салім насмішливо зітхнув:

— Не знав? Бо ти навіть не питав, чи все зі мною добре! Ти завжди був зайнятий своїм чортовим бізнесом, своїми мріями. А я? Я був просто дитиною, якій тоді потрібен був батько!

 

Емір відвів погляд, втрачаючи самовладання.

— Я припустився помилки, Салім. Але це не привід...

 

— Не привід? — Салім розсміявся з гіркою насмішкою. — Це стало основою всього! Ти не був батьком для мене. Ти був лише тим, кого я повинен був ненавидіти, аби вижити.

 

Я, яка до цього мовчала, раптом прокашлялася, намагаючись зупинити цей небезпечний спалах емоцій:

— Салім, зараз не час і не місце для цього. Ви обидва маєте зрозуміти, що...

 

— Замовкни! — крикнув він, не відриваючи погляду від батька. — Це між нами. І це має завершитися тут і зараз!

 

Емір підійшов ближче, дивлячись Салімові прямо в очі:

— Так, я припустився помилок. Але ти не маєш права звинувачувати мене в усіх своїх поразках. Ти сам обрав цей шлях ненависті.

 

Салім стиснув кулаки, його голос звучав як шипіння:

— А ти обрав байдужість.

Салім зробив крок назад, ніби даючи собі простір для чергового вибуху емоцій. Його очі палахкотіли люттю, але тепер у них відчувався глибокий біль, що накопичувався роками.

 

— Знаєш, що мене завжди вбивало, татку? — Салім повільно вимовляв кожне слово, ніби вони були отрутою, що він нарешті випльовував. — Це те, що ти ніколи не бачив у мені сина. Я завжди був для тебе зайвим. Твої жінки, твої нові діти, твої бізнеси — вони були важливішими.

 

Емір спробував щось сказати, але Салім зупинив його різким жестом.

 

— Ти навіть не уявляєш, як це — жити, знаючи, що ти ніколи не був потрібен. Ти був моїм батьком тільки на папері. А насправді я все життя був сиротою! Сиротою при живому батькові!

 

Емір здригнувся, але залишався мовчазним.

 

— І знаєш що? Тебе ніколи ніхто не любив. Ніхто! Всі любили тільки твої гроші! Навіть твої дружини! Аміра тобі зраджувала, і я це знав! Я бачив її з іншим, але ніколи тобі не говорив. Ти й сам би це не помітив, бо завжди був заклопотаний своїми клятими справами!

 

Емір напружено вдихнув, але нічого не відповів. Його погляд став важчим, наче слова Саліма завдавали йому фізичного болю.

 

— І навіть зараз ти продовжуєш руйнувати все, що залишилося, — Салім зробив крок уперед, майже тикаючи пальцем в обличчя батька. — Лейла розповіла мені, що Анастасія вагітна від тебе. Дівчина, яку я любив, зрадила мене з тобою! З тобою, татку!

 

Його голос став майже криком, а обличчя почервоніло від напруги. Я, яка до цього моменту намагалася не втручатися, раптом зробила крок уперед. Мій голос був рішучим і різким, наче удар батога:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍